Вів тоді я на Українському радіо авторську передачу "Четвертий універсал", і запросив до розмови одного з професорів розглянути працю "Малоросійство" Є. Маланюка. Як потім чув від тих, хто слухав нашу бесіду, що передача вийшла слабка, низькопробна, позаяк професор, видно, або не читав "Малоросійство", або, мо', й сам залишився на рівні не вище русина-малороса. З горя на те я тільки розвів руками, прикро мовив: "А де ж візьму тута інших науковців?" Тоді ще професори з двома "ф" лише продзьобувалися з івано-франківського яйця, що валить з ніг навіть загартованих зеків. І, відповідно, з радянськими (пострадянськими) професорами в незалежній Україні так-сяк рахувалися. Ідеться про гуманітаріїв-учених...
А по шапці я отримав від керівництва радіокомпанії через те, що, мовляв, чи не всіх українців під час передачі записав у малороси. Безумовно, про Хоружівку та крилатий вислів з Майдану: "Ці руки – нічого не крали" ще ніхто тоді не чув, та й про те, що кожний п'ятий українець "сидить" або "сидів" і після месії з сумського Назарета вибере собі на управителя держави face на подобу свою.
Потім я працював у кількох видавництвах і мав намір видати в повному обсязі "Книгу спостережень" Є. Маланюка. Бо в нас уже так заведено, що якщо й видається щось вартісне, то обов'язково в обчухраному вигляді. Що й сталося з "Книгою спостережень", і не лише з нею. Так само вийшло, напевне, через вічно-хронічний переляк, і коли вперше в Україні львівський "Меморіал" видав "Армію без держави" Тараса Бульби-Боровця. А в перших роках 90-тих, не пригадую, що за видавництво, через свою надмірну цнотливість, викинуло з "Казок Покуття" Оскара Кольберґа кілька сороміцьких родзинок і в такий спосіб подало світові Гарнюнь і Спритків у пристойному вигляді. (До слова, має рацію віце-прем'єр уряду Борис Колєсніков на предмет зображення Гарнюні й Спритка, що се – прояви ветеранів третього Рейху, позаяк, спробуй гаркавому вимовити імена сих милих українських дебілів). Та менше з тим...
З перелічених видань я таки спромігся видати в повному обсязі "Армію без держави" Т. Бульби-Боровця, й наче, чую, блимнула надія, що може побачити світ хоч би перший том у повному обсязі "Книги спостережень" Є. Маланюка. А там, зрозуміло, і другий – вихлюпне з водою...
Знаємо, що Євген Маланюк у двадцятих роках побував на Срібній Землі, й написав навіть вірш
ЗАКАРПАТТЯ
Хати мої, хати, низенькі, бідні й рідні
В тонкім мереживі зазеленілих віт!
Тут ще чорніш кількастолітні злидні
Підкреслює карпатський краєвид.
Корчма й нотар. А хліба – ні кавалка,
І світить ребрами замурзана марга.
Під мовчанку села балака тільки балка –
То Турія – по ріні – наріка.
Сини ростуть – неплодні самосії,
Доньки, як цвіт – на наймички роздай,
Бо над ім'ям – гнила мара "Росії",
Щоб ти не був землі своїй ґазда.
с. Порошково, 1927 рік
Але повернемося до його "Книги спостережень". Мене як уродженця Закарпаття не могли зацікавити у першу чергу з "Книги..." дві есеї, присвячені поетам Срібної Землі: "З закарпатського Парнасу" та "Молоді поети Закарпаття". В одній з них автор, зокрема, завважив: "Перш за все т. зв. Прикарпатська Русь є ще й досі країною м а д я р с ь к о ї культури. Носіями і аґентами цієї культури є – місцева "русинська" півінтелеґенція і жиди, що складають в той же час соціально-пануючу верству з усіма специфічними наслідками такого панування. Досить сказати, що ще донедавна найяскравішим знаряддям цієї верстви були одночасно: 1) горілка (корчми) і 2) комунізм (дух Бела Куна ніде так не відчувається, як по місцевих резерватах). Горілка плила з чисельних корчем і деґрадувала населення фізично, белакунівський "комунізм" (теоретично – Москва, фактично – Будапешт) утворювали з місцевого населення такий моторошно-чорний хаос, що похопити його й оцінити можна було лишень на місці. Слова – безсилі".
Євген Маланюк, розглядаючи, зокрема, творчість Василя Ґренджі-Донського, наводить такі слова про сього поета: "Шкода цитувати автобіографію, – в її мелодію треба вслухатися, а уривки нічого не дадуть. Під час читання її в пам'яті бринить неповторно-прекрасна "Автобіографія" Черемшини. Лише одно наведу: "Ми зісталися на тому шляху, де були перед п ' я т ь с т о роками". Це може найстисліша характеристика Закарпаття.
Панування "корчмарської аристократії", дійсно, робить з нього шматок українського ХVІ-ХVІІ ст., дивно законсервованого в культурнім оточенні Середньої Европи ХХ ст.".
Ох, той Маланюк, як у воду дивився!.. Нині в Закарпатті попи сидори та світські старости-корчмарі одурманюють і споюють автохтонів на догоду (й за її рахунок) тій же Москві... Вошиві поводирі русинів!