Як кожне село воно має свою історію, свої легенди і загадки, що наче дорогоцінний скарб заховалися в глубоких скринях народнього фолькльору. Часто, спілкуючись із літніми людьми на теми історії села, звертала увагу, як непомітно розмова переходила в площину міфологічного. Старенькі таємниче і трепетно розказували про різні дива, що оточували їх в дитинстві, про світ, в якому природа володарювала над людиною, в якому дитина, що змалечку росла в тяжкій праці, училася з повагою ставитися до природи, дослухатися до її таємниць. Діти сприймали навколишнє середовище через призму усних оповідань своїх батьків, що часто слугували засторогою від неправильних поступків. Кожне село має свій неповторний міфологічний фолькльор. Требушанські міфи унікальні по своєму.
Я і сама в дитинстві часто чула подібні оповідання, але тоді не усвідомлювала необхідність збереження почутого. Памятаю, як вперше записуючи оповідання від Яворівської Параски про історію родин, про заклинання „від усякої напасти", була вражена її розповіддю про красних – лісових мавок. Ось що розказала вона мені.
„Коли я була мала, то виділа красних, як тебе зараз. Чого красні? Того так їх називали, що вони городці з красними квітами мали. Було так. Разом з подружкою я пасла кози в Прибуях. Одного разу наші кози забрели в Полунський потік, напроти твого прадіда Фіріщака. Пішлими ми їх шукати, а там, в лісі городчик з такими красними квітами, яких зроду-віку не бачила. А в тому городчику танцюють красні. Так танцють, що нема їм буде - аж понад косиці. Лице і тіло спереді у них файне, як у дівчат, волосся довге, розпущене на усі плечі, а ззаді через волосся видно всі тельбухи. Тельбухи видно, бо то не люди – непевне. Ми стояли близько, мені було страшно, але вони на нас не дивилися, бо їм потрібні були лиш легіні. Красні їх забирали, водили блудом, могли згубити. Пізніше я ще не раз ходила в тото місце, але красні там були леш декілька раз, а городчик з квітами був ще довго. Я і зараз впізнала би то місце. Після війни красні кудись пропали з нашого лісу."
Іншого разу про красних мені розказував чоловік, якого лісові дівки – красні не відпускали цілу ніч. Каже, до ранку так змучили, що не було сили підвестися. Кожен легінь мусив носити з собою чиснок , щоб красні не згубили. Так і співали „Якби не чиснок та чар-зілля, то не було б в легіня весілля." Розказують люди - якщо найдеш у лісі листок скручений у трубочку, а там всередині такий біле як жир – не бери, то красні собі їжу спрятали. Інші розказують, як дитячим голосом кликали красні в лісі, і водили по лісу подорожнього, залишаючи на стежці дитячі сліди, як невидимі красні -повітрулі розкручували листя в лісі, чи на полі. Візьмуть, розкрутять вітер так, що розмечуть навилок сіна по полю газдам на збитки. Жили вони в лісових дебрях та був у них єдиний воріг - страшний лісовий чоловік, що убивав їх і кидав до вогню .
Вперше почула про Лісового від вуйка Дмитра Лупшанюка. Правда, знаючи який він фігляр, сприйняла оповідання як моторошну байку.
„Одного разу, коли я ще був малий, може мав 13 літ, мене ньиньо взяв з собою пастушити в Аршиці. То спочатку там випасали худобу, а потім гнали в полонину. Було то вже ввечір, ниньо розклав ватру тай ліг собі коло ватри. Він курив таку довгу піпу. Та піпа йому весь час випадала з рота – тому, що дрімав. Він все поправить піпу, та й далі дрімле. А я трохи дальше лежу, тай дивлюся на тото, бо'м не годен так скоро вснути. Піпа ще раз випала йому на груди, та й спекла: він її поклав убік та й твердо заснув. А був у нас пес вівчарський, такий великий, що і вовка і ведмедя відганяв. Він сидів недалеко. Раз дивлюся - з темноти виходит такий великий чоловік (десь коло двох митерів), весь у вовні, як вівця. Він був оброслий шерстев на тілі, як я наголові. Тільки шерсть не біла, а така як дублена, рижа.А ще в него волосся було, як в жінки, довге. Він мав у руках бігарь. Коли прийшов до ватри, то тим бігарем пошуркав у ватрі пару раз. Мені так страшно, а до ньиня не дотягнуси, бо він далеко; а пес мовчит. Лісовий собі пошуркав –пошуркав у ватрі, а вітак згріб грань докупи, розвернувси і пішов гет.
Я кажу псови „пуц", а пес не хоче за ним бігти.
Бужу я ньиня, кажу, що лісовий приходив, а ниньо бере палицю – буде го бити. А я кажу: „не робіт тото ньиню, бо він дуже великий". Так він пішов і більше невиділисмо його.
Того лісного часто виділи пастухи: він у них забирав сир або вівці, але і попереджав, якщо було шос недобре."
Пізніше про лісового, який вбивав красних, розповідали мені інші вуйки. „Прийде до ватри коло вівчарів, принесе красну на плечох, розчімхне її тай кине у вогонь.Часто чули вівчарі, як ночами у лісі щось плакало і кричало дівочим голосом". А дід Михальчук, нині покійний, розказував,ніби лісовий приходив ночувати до сестри його діда. Вона жила сама в колибі далеко у Кізійому. Отож, коли вона пропала, а в колибі люди найшли тільки розкидані рештки та одежу біля ватри, то зрозуміли, що то лісовий убив і забрав її кудись. Дехто припускав, що похмурий лісовий охороняв скарби опришків. Отакий страшний був требушанський Єть.
Розказав мені вуйко Дмитро і ЛЕГЕНДУ ПРО ПІП ІВАН.
Жив у селі Піп на ймення Іван. Він був чоловік богатий і любив ходити на полювання, а мав таку гарну попадю, що ревнував її і брав з собою на полювання, аби не лишати вдома. Одного разу на полюванні змучилися, то зупинилися коло кирниць, аби відпочити та попоїсти. От піп і питає жінку: „Чи любиш мене ?„ Вона каже „Люблю тебе, милий, як вітер на Петра". Піп дуже розсердився на неї: „ Якщо ти любиш мене, як вітер, то краще вмри, зла жінко!" – та від лютости убив кохану жінку. А по якомусь часі Піп знову пішов у гори на Петра. Було так душно, що аж несила йому; тоді звідкись налетів прохолодний вітер. Піп сказав: „Як то добре, коли вітер віє в жару". І враз він зрозумів, що покійна жінка дійсно любила його, а він убив її задаремно, то із горя наклав на себе руки. Тому гору, під якою вмер піп, назвали Піп Іван, а кирниці, біля яких вбито попадю – Попадиними".
Хоч подаю тут автентичний текст, дозволю собі дещо інтерпретувати цю легенду. Не сприймаю духовну особу учасником такої трагічної легенди, тому справедливости ради додам, що в селі за весь історичний період не було жодного священика на ймення Іван, натомість один з перших поселенців Требушан дійсно мав прізвище Поп, та і назва гори на старих картах звучить як Поп Іван. Жінка Попа могла називатися Попадихою. Найімовірніше в легенді розкзано про сімейну драму цього сільського газди – пастуха, полонинського ватага.
Дід Михалик розказав легенду про старого бука, що і досі росте на Причілку. „Якось раз ішов опришко через Причілок. Там зустрів ґазду з Тукала, який запросив його переночувати в колибі, бо видів, що той тяжко несе торбу. Розпитав його ґазда, що так тяжко несе? Опришко признався – гроші. Вночі, коли всі полягали спати, опришко пішов прятати гроші, а ґазда прослідкував, куди той їх ховає. Зранку опришко пішов своєю дорогою, а старий знайшов сховок у дуплі бука і забрав скарб. Через деякий час опришко вернувся за грішми, але не знайшовши їх, здогадався, хто забрав скарб. Знайшов він старого – не вбив, лиш сказав, що не буде той мати радості з тих грошей, бо то була та часть, яку мав віддати на церкву. Після того у старого покалічіли дівки, а в хаті й надалі не було щастя".
Сьогодні в лісі вже ніхто не вміє бачити красних, повітруль чи лісового. Ліс втратив свою казковість, яка так зачаравувала наших предків, втратив своїх міфологічних охоронців, що заставляли людину шанувати ліс . Міфи творили дивосвіт Требушанського лісу, творчо переосмислювати реальність.
P.S. Сподіваюся цією публікацією спонукати освітян, молодих людей збирати і записувати автентичні легенди, щоб зберегти їх для нащадків та повернути казкових істот в чарівний ліс для наших дітей.