Стурбовано Марійка питає:
– Сусіди, ви коли дядю Сашу бачили востаннє?
– Через вікно я бачив дні 4 тому, – кажу, – помахав мені коли я сідав у машину. А особисто. Хм. Мабуть ще до Нового року. Купував на його прохання у електрокалорифер йому, бо холоднувато старенькому, мерзне.
– А я от бачила його востаннє у четвер увечері. Занесла йому вечерю. І відтоді він не відчиняє двері і не бере телефонну трубку. Я думаю з ним сталося щось погане... Давайте зламаємо двері?
– Гоп-гоп, – зупиняю я. Не можна. Є процедура... Давайте хоча б подзвонимо у міліцію.
Далі події розвиваються стрімко. Дзвонимо з мого телефону. Через півгодини прибувають двоє патрульних, і намагаються достукатися у двері. Глухо.
– А він міг кудись поїхати?
– У 90 років? Та й куди? Рідних у нього тут немає.
Тим часом на сходовий майданчик сходяться начальник нашого ЖЕКу (№3) Едуард Домище, а за ним двоє майстрів. Начальник ЖЕКу бере письмову заяву у Марійки про те, що вона як опікун згідна на відкриття квартири і ... просить у мене інструмент. Довелося спуститися у машину за "монтировкою" і молотком. Начальник особисто відкриває двері, намагаючись якомога менше їх пошкодити, заходить. За ним міліція. Дядя Саша живий, але непівнепритомний від болю і холоду. Виявляється, вже добу як він упав, розбив до крові плече і голову і... не зміг встати. Надаємо першу допомогу. Він ледь говорить, але починає плакати. Розуміє, що життя ще не скінчене. З ЖЕКу приходять майстри, які лагодять замок, ми тим часом підписуємо папери для міліції як свідки і всі вільні. Жити стає веселіше.
Але у неділю увечері – знову дзвінок у двері. Стоять Марійка і Едуард. Просять підписати "Звернення до Віктора Погорєлова не карати Едуарда Мирославовича Домище за порушення закону", бо він врятував життя людині, прийнявши начебто і протизаконне, але ПРАВИЛЬНЕ рішення – відкрити двері.
А справа у чому? Справа у тому, що за законом дії, які ми всі разом організували і вчинили можна було вчиняти АЖ У ПОНЕДІЛОК. Тобто, через три доби після "зникнення" людини.
– Але в чому справа? – питаю я. – Все ж зробили правильно!
– Наче так, – мовить Едуард. – Але міліція вже написала на мене папір за вчинення протиправних дій. Бо по букві закону я не мав права відкривати двері до понеділка. А відкривши у понеділок, ми б знайшли там труп. І от завтра о другій годині мене на нараді у міськвиконкомі піднімуть по цьому питанню і, думаю, попруть з роботи.
Я зі свого боку пообіцяв зробити все можливе, щоби цього не сталося. І ось роблю що можу. І наостанок хочу спитати: КИМ ТРЕБА БУТИ, щоб "написати папір" на людину, яка здійснила може й не героїчний вчинок, але, безперечно, достойний звання Мужчини. Взяла на себе відповідальність і цим врятувала життя. Так, не вичекали "положений строк". Але саме завдяки рішучості і відповідальності Едуарда мій сусід дядя Саша ще не раз помахає мені у вікно, проводжаючи за черговим репортажем.
P.S. Особисте колегіальне прохання до Алли Хаятової. Аллочко, я знаю, ти будеш на тому засіданні. Можеш сказати своє слово і оприлюднити цей допис?