Спочатку я думав, що мені просто щастить на безграмотних. Але коли користувачів в українському та російському Інтернеті побільшало, то тут і "дурь каждого видна стала" в усій своїй "красі". Суворо судити я, у принципі, не можу, оскільки сам не літератор, філфак не закінчував, а в школі радів четвірці (бо що російську, що українську граматику знав слабенько), та все ж... Інколи хоч у Сірка очі позичай, коли читаєш чиїсь коментарі на Фейсбуці чи деінде в Інтернеті – настільки банальні помилки: "не" з дієсловами пишуть разом, коми в складних реченнях – геть-чисто відсутні; про лексику я мовчу.
Україна у питанні занепаду мовної культури не стоїть осібно. Про це сурмлять і в Росії, і у Великій Британії, і у США. Найбільше, здається, на горіхи дістається технологіям: автоматичному виправленню у текстових редакторах, ТБ, Інтернету. І все ж, технології осторонь, але основні правила мови все ж вивчають у середній школі. Але як?
Кажуть, диктанти й твори зараз у школі пишуть нечасто, перекази – ще рідше. Складається враження, що вчителі просто махнули рукою на учнів. "Малюють" оцінки, навіть коли знань катма. Навіщо? Двійка – так двійка. Ба ні, ніяк не можна, бо не візьмуть таке "недуйдове" дитя у виш. А це – зіпсувати дитині майбутнє, бо в нас тепер уже навіть люди з клінічними ознаками олігофренії мають вищу освіту, окремі – навіть наукові ступені. Найбільше вражає, коли безграмотно пишуть ті, які називають себе журналістами, або особи, які бозна-навіщо отримали диплом про другу вищу освіту (чергова данина моді?). Виникає логічне питання: невже знати та застосовувати елементарні правила орфографії і пунктуації відтепер повинні лише доктори наук і лауреати Нобелівської премії в галузі літератури?
Якось я зауважив одному місцевому журналісту, що йому би не завадило бодай хаотично розставити коми у його дописі. До дискусії долучились читачі, які заявили: не варто придиратися до граматики – головне, щоб текст був змістовним. Але невже змістовним текст з витриманою пунктуацією бути не може?
Мова – невід'ємна складова культури, як особи, так і народу. Бартон влучно підмітив, що убогість мови часто є виявом убогості духу. Не слід ставитися до мови лише як до другої сигнальної системи. Не варто її кусати й шмагати, як останню шльондру (привіт, Андрію! :-). Чому деякі воліють жити у правовій державі, а самі порушують правила граматики? Бо, на відміну від порушень податкового законодавства чи правил дорожнього руху, за побутове паплюження мови ніхто по шапці не надає? Невже українець вчиться культурі й повазі до законів лише через батіг?
Що ж спостерігаємо? Допитливість і самовдосконалення віддаємо на поталу все тій же всеперемагаючій ліні. Колись Рильський закликав заглядати у словник. У добу Інтернету – це справа-хвилина: Ґуґл за секунду видає на-гора все потрібне. Але вже і це зробити ліньки, як і ліньки поставити ту бідолашну кому в SMS-ці, заяві, імейлі чи коментарі на Інтернет-форумі. Проти ліні прийомів мало: тут без волі й сили духу мало що вчиниш.
Любити мову – це принаймні не збіднювати її у щоденному спілкуванні, усному чи писемному. Згаданий журналіст сказав одну слушну річ: володіння мовою ніколи не буває досконалим. Головне: не зупинятися в опануванні мовою, а тим паче не регресувати у цій справі. На україномовному Бі-Бі-Сі є цікавий розділ, що може стати у пригоді тим, хто бажає розвивати свою мовну культуру. Я регулярно скачую з нього подкасти, які слухаю, коли займаюсь спортом чи кудись їду. Дарма, що маю певні зауваження до того матеріалу, раджу! А ще – звісно, читати.
Не можна не погодитись з геніальною Ліною Костенко: "нації вмирають не від інфаркту – спочатку їм відбирає мову".