Однак, пишу цей матеріал не з нагоди батькового дня народження, а тому, що "дістали" деякі "коментатори" до моїх статей у цьому блозі. Як лишень публікую статтю, то ті, хто з ними не згоден, замість того, щоб наводити якісь обґрунтовані аргументи (не здатні на таке, чи що) вже у котрий раз починають мусолити якогось віршика, начебто написаного батьком про Сталіна десь по закінченні Другої світової війни. На основі цього лунають звинувачення у комуністичному компрадорстві. Таким чином, звинувачуючи батька, прагнуть "покарати" мене. Мабуть отримують від цього певну насолоду. Думаю, що для нормальної людини рівень моральності цих "опонентів" є зрозумілим. Але, здається, що вже йдеться не лише про це, але і про певне психічне захворювання, якесь параноїдальне озлоблення, спричинене власним безсиллям навести обґрунтовані супротивні аргументи.
Що цікаво. Я, та й мабуть практично всі, хто знайомий із творчістю Василя Піпаша-Косівського, а таких у нашому краї немало, про цей віршик не відали (це ж треба бути таким "спеціалістом", щоб його "відшукати"). Я і не впевнений, що він міг бути автором. Однак, навіть якщо це так, то той, хто пам'ятає, чи принаймні відає, що то був за час, нічого негідного у написанні вірша не побачить. Адже нагадую, що Червону армію, якою керував генералісимус Сталін, абсолютна більшість закарпатців зустрічала як братів-визволителів з-під жорстокого угорського гніту. Хто зав, як воно буде надалі.
Водночас, коли режим безжалісно змордував П. Тичину, В. Сосюру, М. Рильського, О. Довженка, О. Гончара, О. Вишню, Д. Павличка (перелік можна продовжувати довго), то що вже говорити за інших літераторів – на порядок менш знаних. Чи може слід викинути всіх українських літераторів цього часу "на смітник"? Складається враження, що мої озлоблені опоненти саме про це і мріють.
![""]("/resized/1(43).jpg") |
| Пластун Великобичківського куреня Лис - Василь Піпаш |
Тато прожив надзвичайно складе життя. Бо час був такий. Про це він пише у своїх споминах, що вийшли до 85-ліття (2007 р.) під назвою "Життя прожити – не поле перейти" (хто бажає, можуть знайти у бібліотеках). Народився у простій селянській, однак національно свідомій родині у с. Косівська Поляна (звідси і псевдонім "Косівський"), що на Рахівщині. Вже мій дід із бабкою, хоча були малограмотними, свідомо прийшли до українства, були активістами осередку місцевої "Просвіти". Був пластуном. Напередодні окупації Карпатської України гортіївськими військами встиг закінчити гімназію отців Василіян у Великому Бичкові. Але ще перед тим – з 14 років – публікував свої вірші та записані народні пісні-коломийки в українському часописі О. Маркуша "Наш рідний край", а в роки окупації — в "Літературній неділі", "Руській молодежи" та "Благовіснику".
Однак, після окупації українська мова у краї була заборонена гортіївцями, дозволялось користуватися лише своєрідним суржиком — "угро-русским язиком" – тою "гарайдівкою", яка ну страшенно як подобається одному із моїх нинішніх опонентів. Але калічити рідну мову надзвичайно не подобалося національно свідомій молоді. У цих умовах, у червні 1941 року батько, котрому виповнилося лише 18 років, за власний рахунок видає у м. Тячеві "Збірничок гуцульських народних пісень, коломийок", а ще через півроку – книжечку "Дві зірки: і інші оповідання для молоді". Обидва видання вийшли українською літературною мовою (це вдалося зробити у роки гортіївського режиму лише трьом авторам). Яким же чином їх пропустила цензура? А тому, що тато пішов на хитрість, надрукувавши на звороті титульної сторінки "Двох зірок", що вони написані гуцульським діалектом.
![""]("/resized/2(58).jpg")
Члени косівськополянської "Просвіти"перед новозбудованою церквою, 1938 року
Як згадує український академік у США, виходець із с. Бедевлі В. Маркусь, "...поява збірки оповідань В. Піпаша "Дві зірки" стала подією в Закарпатті. Це якось піднесло українську інтелігенцію, а, зокрема, молодь, й сповнила її новими надіями" (Марко В. "Спомин" (Літературні спроби 40-![""]("/resized/3(55).jpg")
их років).— Ужгород: МПП "Ґражда", 1995. — С.22.) Батько отримав десятки позитивних відгуків, у т. ч. і від І. Гарайди, Ю. Бращайка, П. Потушняка, С. Бобинця, О. Станинця, П. Милославського, згаданого вище В. Маркуша (Маркуся) та інших. Для прикладу цитую лист Юлія Кубінія (по війні – священик у США) :
"Ужгород, 16.II.42.
Брате!
Не гнівайся, що братом звемо Тебе, але при появі твоєї книжечки вважаємо Тебе, мов за рідного — та жаль, що Ти так далеко від нас.
Твоя книжечка відживила в молодих наших серцях національне чувство, згадала нам славне минуле і вказала шлях до дальшої іскри. Та іскра, що Ти їх запалив, не згасне, вона вічно жити буде, аж запалить вогонь...
З поздоровом: ужгородські студенти".
Не важко здогадатись, кого Ю. Кубіній мав на увазі, коли підписував: "ужгородські студенти". У Закарпатті в цей час діяла молодіжна секція ОУН, у котру входили, передусім, гімназисти та студенти, котрі ставили собі за мету визволення Закарпаття від угорського гніту (після судових процесів, які відбулися в липні 1942 р. у мукачівській в'язниці "Ковнер", її учасники відомі під назвою "ковнерівці").
![""]("/resized/4(48).jpg")
Члени цієї організації налагодили зв'язок, допомогли з розповсюдженням книг, також було домовлено про видання журналу-місячника. Позаяк В. Піпашу вдалося українську мову сховати за терміном "гуцульський діалект", то було вирішено, що журнал називатиметься "Гуцульське слово". У тячівській друкарні було набрано вже понад половину тексту березневого номера (1942 р.), коли він був сконфіскований жандармерією. Однак татові вдалося через всі роки угорського та радянського режимів зберегти його оригінал-макет.
Наскільки угорська влада була шокована цими спробами видавати українську літературу, свідчить те, що проводити слідство у Косівську Поляну прислали жандармського офіцера у чині підполковника. Батька не арештували, однак мобілізували в угорську армію та відправили на фронт. Як і багато закарпатців, він незабаром перейшов на бік Червоної армії, вступив до Чехословацького військового корпусу Людвіка Свободи і з боями дійшов до Праги. Додому повернувся 2 серпня 1945 року.
Включився у громадську роботу. Деякий час працював інспектором, а потім завідуючим відділом культури Рахівського райвиконкому. За політичними мотивами – намагалися "пришити" "український буржуазний націоналізм", згадали участь у "Пласті", "Просвіті" та видання, як не парадоксально, в умовах угорської окупації Закарпаття українських книжечок – звільнили з роботи. Певний час був безробітним. Родина жила за рахунок зарплатні моєї мами вчительки. Водночас постійно нависала загроза арешту. Нарешті, позаяк не вистачало літераторів, прийняли на роботу в районну газету. Однак "націоналізм" згадали знову, звільнили і звідти, аж ось, нарешті, у роки хрущовської відлиги дали спокій. У газеті, на посаді відповідального секретаря, пропрацював аж до виходу на пенсію.
Незважаючи на незгоди, не забував про поезію.
![""]("/resized/2-1.jpg") |
| Поручник Чехословацького легіону, Прага, травень 1945 р. |
Як фольклорист, В. Піпаш-Косівський продовжував збирання й систематизацію народно-пісенних матеріалів. Ще за життя директор Інституту фольклору і етнографії АН України академік М. Рильський готував до видання окремою книжкою зібрані Василем Піпаш-Косівським фольклорно-етнографічні твори, але смерть перешкодила йому здійснити це прагнення. У 1962 та 1964 роках у видавництві "Карпати в Ужгороді під назвою "Трембіта" він опублікував збірку коломийок, записаних у селах Рахівщини. Пізніше книжка без його відома перевидана і в Канаді. До речі, йому вдалося, в умовах відлиги, опублікувати в "Трембіті" коломийку про події 1939 р. — боротьбу карпатських січовиків з угорськими окупантами та репресії і катувань, яких вони зазнали.
Записані й літературно опрацьовані Піпашем-Косівським коломийки друкувалися також у книжці "Коломийки" (Київ, 1969), у збірниках "Пісні Карпат" (1972), "Співанки-хроніки" (1972), "Від пиття — нема життя" (1987), народні пісні – у збірнику "Наймитські та заробітчанські пісні" (1975), легенди – в книжках "Легенди Карпат" і "Ходили опришки", а народні жарти вміщено в книжках "Сміховинки" та "Добридень, сусіде. В 1992 році у книзі "Яворова сопілка" (Ужгород, "Карпати") була вміщена добірка його віршів про волю і красу синьоокої Гуцулії. Крім вищезгаданих періодичних видань, В. Піпаш-Косівський друкувався в низці колективних збірок. 1973 року у видавництві "Карпати" побачила світ збірка поезій "Сінокіс", в 1998 р., "Заспів з полонин".
Коли затріщав фундамент СРСР, передові люди метнулися організовувати НРУ, відроджувати "Просвіта". Серед них був і Василь Піпаш-Косівський. Він очолив Рахівське районне об'єднання Всукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка, домігся того, що Рахівщина має найбільше просвітянських осередків. До 2006 року був членом Народного Руху України, головою його Рахівського міського осередку.
Примітка: при написанні статті в використано передмову до книги В. Піпаша-Косівського "Життя прожити – не поле перейти", написану ректором УжНУ, доктором історичних наук, професором Миколою Вегешом.