.jpg)
Але я не про дітей, а про своїх однолітків: майже всі колишні однокурсники набрали зайву вагу – хто більше, хто менше. Часом складається враження, що люди "тримаються" до шлюбу – а потім "хоч потоп". Чому?
Я не дієтолог і не дослідник феномену зайвої ваги. Знайомі ж часто виправдовують відповідні тілесні зміни "зайнятістю": робота/бізнес, родина, діти... Аргумент, немовби, залізний. Хоча, знаю працевлаштованих і одружених, які не відростили черевце чи друге підборіддя. Знайомий я і з тими, хто і дітей не завів (ще), і на роботі по 18 годин не пропадає – а сальцем запливли, неначе шкварки у трилітрових банках.
На мій хлопський розум, окрім генетичних чи фізіологічних причин, основною все ж є банальна всеперемагаюча лінь. І пов'язана часто вона з відсутністю у нас культури здорового способу життя.
Чи є у нас популяризація спорту? Неначебто є – але, як на мене, у збоченому вигляді. З роликів по ТБ та білбордів можна зробити висновок, що любити футбол – це не 40 хвилин гасати за м'ячем, а пити пиво з друзями навпроти екрану. Окрім Кличків, і може Тігіпка з Онопенком та Костенком, з відомих людей, здається, більше ніхто не займається не те що спортом – фізкультурою. Якщо і займаються, то тишком-нишком: ось ми всі знаємо, що Янукович, Кучма, Тимошенко і далі за списком – "ревні віруючі". Що не релігійне свято – ці "достойники" б'ють поклони на камеру у всіх церквах, іноді у чотирьох за ніч. Окрім виїзду Уряду на ковзанку у 2005 році, щось не пригадую інших прикладів, коли наші celebrity показали би, що "спорт – це нормально". А люди, по суті своїй, – мавпи: наслідувати у нас в природі. Свідомо чи несвідомо, а наш мозок реєструє моделі поведінки, які нам подають ЗМІ.
Що ж ми маємо? Клінтон чи Буш бігають у парку, хтось навіть із собачкою. Путін – то когось на килимі укладає ударом, то позує верхи на коняці, одним словом – "мачо". Що ж наші? Вся фізкультура полягає у грі "хто скоріше добіжить до парламентської трибуни" чи "хто більше натисне кнопок за 10 секунд". Ющенко, правда, полюбляв сам, і "спонукав" наближених, стрибати взимку в ополонку. А на загал, таке враження, що наш "бомонд" вирішив довести від противного давню мудрість "у здоровому тілі здоровий дух".
Гаразд, політики політиками – у них все не як у людей, але чому ми так рідко займаємось спортом? Я не веду мову про дорогий чи професійний спорт. Як пропагував один радянський плакат, "атлетом можешь ты не быть, но физкультурником – обязан!". Чому на ТБ, на Інтернет, на пиво – на будь-що – час, врешті-решт, якось знаходиться? Чи втома перешкоджає заняттю спортом? Мені – ні. Мені легше вдень працюється, коли я знаю, що ввечері піду бігати чи позаймаюсь годинку у спортзалі. Там і очі відпочивають, і "гетьте думи сумні" спрацьовує як ніде.
Визнаю, іноді потрібна певна сила волі, особливо, якщо веслую (коли я у Кембриджі) о 6 ранку, а на дворі мерзенна погода, чи коли ввечері від втоми з ніг валюся. Але ще ні разу не пошкодував після того, як, незважаючи на лінь, погоду, зайнятість тощо, був приділив бодай 30 хвилин спорту, особливо на свіжому повітрі.
Вдячний у тому числі й батькам: у дитинстві мама мене записала на плавання (яке я ненавидів тоді:), сестра була прикладом, оскільки займалась легкою атлетикою, батько тягав на лижі (все ще згадую марш-броски з Кам'яниці на Плішку, після яких – здавалось би – на лещата очі б не дивились). Як же зараз батьки виказують любов до своїх дітей? Дозволивши погратись на комп'ютері? Купивши щось жадано-матеріальне? Який приклад можуть показати оці згадані колишні однокурсники своїм вже готовим чи майбутнім дітям?
Це я пишу у сезон "олів'є-телевізор-диван", який у нас традиційно затягується на три тижні (пригадалось, як я намагався пояснити своєму науковому керівнику у Кембриджі, що я нічого не зможу вирішити в Україні з 6 по 10 березня, оскільки країна святкує "Восьме" березня:). Певен, частина вже спакувала лижі і чекає-не дочекається різдвяно-новорічних свят. Але більшість і далі нарощуватиме жирок у барлогах. А потім – діти гинуть на уроках фізкультури, а чоловіки не доживають до пенсії...
До речі, про уроки фізкультури. Сьогодні у племінника з'ясував, що нічого не змінилось з далеких часів, коли ще я ходив у ту ж саме школу: хлопці грають у баскетбол чи футбол, а дівчатка сидять на лавиці і точать ляси (грають у "дочки-матері" у початкових класах). Невже у нас все ще таке патріархальне суспільство? Схоже на це. Коли ми з подругою робили вечірню пробіжку у Тунісі, на нас дивились, як на диковинку, особливо на дівчину, що живе активним життям. Ми таке ставлення були приписали традиційному суспільству і намагались не ображати їхні культурні устої і бігати там, де нас найменше бачитимуть місцеві. Але аналогічна ситуація й у нас: підлітки, що вечорами на набережних Ужгорода споживають продукт соняшника, запиваючи його пивом, смачно спльовуючи і приправляючи це матами при видиханні сигаретного диму, дивляться на нас як на ненормальних, коли ми бігаємо.
Спорт – не лише заради естетики: у першу чергу – це здоров'я. А з цим у нашої нації не дуже... Я з захопленням дивлюсь на літніх китайців і китаянок, японців і японок, які щоденно роблять руханку і дихальні вправи у парку чи біля своєї хати. Ви можете у нас таке уявити? Можливо на часі це змінити? Вимкнути на годинку комп'ютер чи телевізор, покликати дітей чи друзів – і пройти/пробігти/проповзти 2-5-10 кілометрів?
P.S. У нас, як водиться, все цікавіше, тому, якщо ви бігаєте вночі, наявність ліхтарика обов'язкова – якщо не бажаєте поєднати біг з запливами чи спелеологією:)
Зображення з www.kpu.km.ua.