Напередодні свого півстолітнього ювілею, яке все прогресивне людство святкуватиме у січні, один із кращих українських іронічних поетів поділився приємними новинами. У харківському видавництві "Фоліо" цьогоріч вишло відразу чотири книжки Олександра Ірванця, які своєрідно підсумовують його літературну творчість. Це роман "Рівне/Ровно", який виходить в Україні вже втретє і перекладений на кілька мов, збірка віршів "Мій хрест", мала проза та головна родзинка – "Хвороба Лібенкрафта".
Свій новий твір із підзаголовком "понурий роман" сам автор називає чорним фентезі. "Це книжка про три речі, -- каже він. – Про театр, про смерть і про внутрішній зір". Свій другий роман, який виношувався три роки, Сашко дописав у Польщі, де цього року перебував на черговій закордонній стипендії. (Він належить до найбільш мандруючих письменників України).
Себе Ірванець вважає автором малопродуктивним і твердить, що пише не більше п'яти віршів на рік. "У поезії важко бути зіркою, -- зізнається він. – У цілому світі вона переживає кризу, про що свідчать тиражі. Навіть у такій літературній країні, як Франція, наклад поетичних книжок не сягає тисячі примірників".
Журналісти цікавилися творчою кухнею письменника. "Я не люблю повертатися до завершених речей, -- відповідає на запитання, чи не хотів би переписати деякі свої твори. – Правлю себе сильно, але недостатньо. Бо не люблю марудної роботи".
А для того, щоб стати письменником треба робити дві речі. По-перше, багато читати, бо саме так відшліфовується смак. А по-друге, писати. Сам Ірванець каже, що прочитує за тиждень по три-чотири книжки.
Слід зазначити, що, окрім всього, він ще й викладає курс "Теорія і практика драматургії" в Острозькій академії для майбутніх літераторів. У Ірванця наразі написано сім п'єс, які ставляться в різних країнах.
А також він займається перекладом. Зокрема, в його перекладах вийшли книжки російських дитячих "чорних гумористів" Григорія Остера та Олега Грігор'єва, польського прозаїка Януша Корчака та драматурга Януша Гловацького.
Сам Ірванець склав враження цілісної особистості, яка живе в повній гармонії із собою. Себто, живе, як пише, а пише, як живе. Писанням занадто не перетруджується, пурхає наче пташка -- з однієї літературної гілки на другу, живиться, чим Бог пошле. І саме через це Бог його любить і посилає поетові достатньо, про що свідчать перевидання його небагаточисельних книжок.
Для закарпатських авторів вельми доречними були принаймні дві поради Олександра Ірванця. По-перше, побільше читати, бо наші письменники не те, що сучасної світової літератури не знають, але й твори своїх найближчих колег по перу не проглядають.
А по-друге, братися за переклади, що є чудовою школою майстерності володіння словом. І якщо Ірванець вільно читає польською і чеською, звідки черпає для себе чимало цікавого, то закарпатські письменники у своїй більшості володіють тільки однією "іноземною" – російською.
А шкода, бо кому, як не Закарпаттю, яке межує із чотирма країнами Євросоюзу, належало би бути літературним мостом?