І так вважаю не лише я. Тисячі маленьких вогників – аж мурахи по тілу біжать – горять останньої неділі листопада у вікнах киян. І, точно знаю, ужгородців.
Це лише символ, але – такий важливий – він поєднує нас, українців, у якусь таку велику і добру команду. Нормальних людей. Тих, які вміють співчувати. В яких сльози горло душить, коли вони бачать фото замучених опухлих дітей – вони могли стати нашими бабусями та дідусями. Народити нашим батькам друзів. А ті вже нам – кращих подруг та, може, коханих...
Я дуже пишалась (чесно, аж розпирало від гордості, що й ми – українці – розуміємо, читаємо, пам'ятаємо) , коли за тиждень, а то й два до сумної дати у місті з'являлися ненав'язливі плакати: з проханням – запали свічку...
Чи побачу я їх цього листопада?
А взагалі, якщо чесно, неважливо.
Все одно – я піду і запалю свічку. І дуже пишатимусь, якщо – вже навіть і без заклику цього Президента - те саме зроблять кияни. І, точно знаю, ужгородці.