Найбільше вразив вчергове понівечений ведмедик на Поштовій. І справа не у ведмедику зовсім. Хоча, звісно шкода роботи, шкода молодого і талановитого Мішу Колодка, який, вірю, щиро вірив у те, що Ужгороді радітимуть сякій-такій окрасі нашого вщент понівеченого, розграбованого і хворого міста...
Ні, не можуть радіти. Продовжують гидити там де живуть. І не просто "на сусідній вулиці", "за парканом", "за порогом". А часто-густо вже й у себе у дворі, у під'їзді, у домівці. Прикладів не наводитиму. Просто... озирніться. Їх – безліч. Довкола.
Я "вичислив" свого давнього супостата – "викидальника пляшок з вікна просто у парк". І якщо раніше думав що упіймаю – наб'ю пику. Просто по-чоловічому. То.. не наб'ю. Бо це виявилася самотня бабця з п'ятого поверху, яка з горя і одинокості пропиває рештки скупої пенсії і якихось там виплат за вислугу і таки викидає пляшки з під горілки і пива просто у палісадник під вікнами. І що я їй зроблю? Здам у міліцію? Смішно. І такого навколо – багато. Сьогодні у під'їзді знайшов... даруйте... собаче лайно. Собак у під'їзді всього дві. Одній з них знахідка не підходить "по калібру". Дворова? Забігла на третій поверх погидити? Ні. Просто сусідська не добігла до двору...
Ви вже вибачте що розповідаю ось таке... Але дістало. ТАК дістало, що... Ловлю себе на думці "Чи я все ще люблю місто, у якому народився? Місто, у якому минули мої кращі роки? Мій Ужгород..." У що ми його перетворили?
Їхав додому, стояв у корці і думав про все це. Світлофори багатократно віддзеркалювали свої вогні у мокрих блискучих поверхнях... Дощ трохи вмив місто. Ненадовго. А я стояв і хотів щоб корок не розсмоктувався довго. Щоб мене "пройшло" і щоб я "не довіз" додому те, що вирувало у голові і серці у ту мить. Бо якби довіз... То амін забанив би мене і мій блог тут надовго, ймовірно назавжди...
"Свині, свині, свині дикі" -- рефреном крутилося у голові...
А що зробив я? Так і не пригадаю... Принаймні, не кидаю папірців, серветок, упаковок мимо урн, не викидаю сміття з вікна ані квартири ані авта. Не малюю графіті, не плюю жвачками і недопалками навкруги. Але ж це не звитяга і не подвиг... А... згадав. Якось у дворі впало дерево. Через нього переступали. На третій день я взяв пилку і порізав його на цурки, які склав у купу. Їх забрали цигани собі на дрова. Покидали у воза і повезли. "Ділов" було на півгодини з перервою на політінформацію для сусідів. Ну... Що ще згадати? Наче нічого... І всі ми "нічого такого не робимо". Але чому наше місто тоді нагадує свинарник? А ще ображаємося на Шонія Петефія, який колись назвав усе своїми іменами. Чи справді ми такі, ужгородці, якими побачив нас мадярський поет?
Свій лист з Ужгорода від 11 липня 1847 р. поет закінчує так: "А взагалі Унгвар – бридке місто, – грязне, нечепурне, ніби п'яниця, що впав у калюжу і весь, вимазаний, плентається, хитаючись додому".
Знаю, що писанина ця – дарма витрачені півгодини. Бо ті хто робить наше місто брудною клоакою – інтернетів не читають. Тож, це чергове волання в нікуди. Просто... дотримуюся кредо "поки можеш не писати – не пиши". А ось, не втримався.
Вибачте.