В Ужгороді ця новина стала і стане шоком для багатьох: українкою, життя якої раптово обірвалося в екскурсійному автобусі на трасі Хурґада – Сафаґа, виявилася Катерина Євгенівна Маркуш. На африканському шосе скінчилася епоха в житті ужгородської першої школи (нині – лінгвістичної гімназії) імені Шевченка, в середовищі ужгородських хіміків, у колі рідних, друзів, колег і учнів.
Про Катерину Євгенівну написали і напишуть багато теплих і сумних слів. Народившись і вирісши у добре знаній родині ужгородських інтелігентів, вона віддала понад сорок років життя нелегкій учительській праці, навчила і виховала тисячі школярів, які не в останню чергу завдяки здобутим від неї знанням проклали свою життєву дорогу.
Мені випало бути одним з тих тисяч учнів, які вивчали хімію під керівництвом Катерини Євгенівни і пронесли її науку через десятиліття не як зайвий баласт, а як корисні й потрібні знання. Впевнений, що не один десяток чи сотня і моїх добрих друзів, і зовсім не знайомих колишніх (уже, на жаль) учнів Катерини Євгенівни скажуть про себе так само. Останнім часом ми часто й охоче спілкувалися з Катериною Євгенівною, працюючи над проектом книжки про рідну нам першу школу. Роботу над книжкою практично завершено, її от-от здадуть у видавництво, але, на жаль, цієї останньої своєї книги Катерина Євгенівна вже ніколи не побачить.
Ми зустрілися з Катериною Євгенівною у шкільному хімкабінеті за кілька днів до її від'їзду. Як виявилося – востаннє. В ту зустріч вона була такою, як завжди – точною і відповідальною й водночас веселою і дотепною.
І ніхто не здогадувався, що гострий розум і могутня воля Катерини Євгенівни, її глибокі знання і щира віра, багатющий досвід і прагнення до пошуку – усе це раптом виявиться безсилим проти сліпого випадку, який так брутально перекреслить її плани й надії на єгипетському шосе. Невже так має бути?