Ранок... до виборів 2 дні... напружує несподівана активність на дитячому майданчику. Ти ба, нові лавиці ставлять! Та ще й які.. та ще й зі спинками, та ще й не одну... Все, я як і купа моїх сусідів плачемо від радості та плескаємо у долоні. Шкода, що ніхто фото мецената не приніс – помолилися б усім під"їздом перед ним.
Той же день... ледь тягну з роботи ноги з мрією про воду до 18-ї. Перед рідним під"їздом очі починають вилазити з орбіт. Нові ворота! Ой, перепрошую, нові двері...броньовані, з хитромудрим замком. Перед "новими воротами" ми – вівці, ой, перепрошую, дівиці! Жони вийшли, подивитися на новинку і перетерти їй кісточки. Кісточки, чи то пак, цвяшки та пружинки перетруть і без нас, є кому, - заспокоюю я галасливих сусідок. Спершу двері обов"язково перевірять на міць... звісно, ногами, потім хтось приватизує собі мудрий замок і на останок залишиться від дорогих дверей хіба що рама. Так було у нашому під"їзді завжди. Та я не про це. Я про вибори.
Усі ці роки ми нікому не були потрібні. Навіть в аварійних ситуаціях сигнал "SOS" не досягав вух тих, хто мав би першими прийти на допомогу. Тепер ми в центрі уваги, ми в центрі подій, в центрі Всесвіту. Ми стали потрібні, бо ми електорат. І мої шановні сусідки активно агітують за меценатів лавиць та дверей. Бо по-народному, чесні і прості. Людина зробила для людини, значить людина добра і зробить ще. Я не стала переконувати своїх довірливих та щирих бабусь і жінок. Я з ними, бо так само хочу пристойний дитячий майданчик, нові лавки та теплі вхідні двері. А ще хочу чистий і сухий підвал і міцний дах над головою. Такий, щоб у спокої пережив не одні вибори і не одних кандидатів.