Будемо вважати, що то ми на доріжку присіли думки причесати, емоції вгамувати. Присядьмо, шановні, перед доріжкою до урни (яке страшне слово)...
Жодна виборча кампанія із тих, які ми мали в ці 20 років Незалежності, не проходила так, як ця. Таке враження, що раптом всі відчули в роті залізний присмак часу і "вйо!" - інстинкт самозберження погнав, лякаючи своєю безсвідомістю. Або наздогнала хвиля ширвжитку, що час від часу накриває наш бізнес: моди на валютників, кафе, аптеки, ритуальні послуги, супермаркети - сни переляканої жирафи. Багато хто раптом вирішили, що влада – це зараз найкращий хай-фай. Однак, при всій активності, з явно наміченою зміною політичних поколінь, коли в кандидати пішло в рази більше народу, партійні прапорці нашої громадянської завзятості були ніби приспущені, кроки стишені, рухи толерантно спаралізовані. Ніхто не погодився поговорити щиро, відкрито в "Чорну Гору", відстоюючи свою позицію, партійну ідею. Ми навіть запропонували з цього приводу нашим виноградівським чоловікам-політикам або майбутнім політикам-чоловікам пошити шотландські кілти – спіднички блакитного кольору з білими розводами (наймодніші цього сезону кольори).
Що ж це таке з нами відбувається, шановні?! Що ж ми раптом такими лякливими стали?!
І ось сидимо ми і думаємо, - яким би словом назвати те, на що весь час наштовхувалися на вулицях, в кабінетах, що відчувалося в розмовах, поглядах, що явно стало панувати і в самому повітрі? Думаємо, що не вдасться це назвати радістю очікування Дня народного волевиявлення або хвилями радісних емоцій від змагань за наші голоси. Тому не помилимося, якщо скажемо, що основний інстинкт, який зараз запанував у виноградівській громаді, можна визначити тільки одним словом - СТРАХ.
І це не щось випадкове, новонабуте, винайдене, це скоріше те старе, ненадовго забуте (постійно підсвідомо присутнє), яке гуляє в крові. Тому й недивно, що колишні комуністи розпізнали першими і як на пожежі кинулися рятувати найдорожче: посади, базари, пенсії, рідню... Подібно Євангельському Никодиму: так не хочеться повертатися в лоно, що тебе породило. Такі були надії на нову плоть, а вийшло, що стара совецька он де, на цвяшку висить – одягайте, приміряйте, черевко акуратно ховайте, груди колесиком вгамуйте, одним словом – суцільне антиєвангеліє. І ось вже в одній команді опинилися Довжанин і Довбак, Тетяна Дмитрівна Граб - колишня комсомолка-активістка і безробітні контрабандисти, Якоб і весь той зоосад, з яким вони жили і співіснували весь цей демократичний, з дозволу сказати, період, існували як би випадково, ненароком.
Була, звичайно, надія, що протече. Нам американці говорили: єй-єй, демократія, то прекрасно: вибори, свобода, ринкова економіка – окей! вері гуд! І воно текло - запашне, каламутне та гниле. З нас витікали - зради, брехня, підкуп, корупція, фальсифікації... Текло, все більше нагадуючи невичерпний каналізаційний колектор. І не то біда, що тече без кінця і краю (коли ж потече чисте?!) – ми би потерпіли. Але раптом помітили, що воно тече і нам же під ноги, і так жваво, що підбирається вже й до стегон... грудей... голови. Хтось нас обманув або не навчив – що то ж потрібно затичку люстративну витягти, гнилу воду випустити, що потрібно вікна відкрити, щоб так не смерділо, щоб сонце підсушило... Але не наважилися, духу не вистало, сили і рішучість зрадили. І почалося природне в таких випадках самоотруєння організму. Тому зараз у голові сумбур - залишки сірої речовини змушені сусідити із перетравленими рештками, шлаками, одним словом, покидьками суспільства.
Із першого спостереження плавно витікає друге: все зараз робилося і робиться з оглядкою на основний лейтмотив – а що буде після 31 числа? З цією оглядкою люди йшли в списки... і виходили із списків. Намагалися потрапити в прохідну частину, чи хоча б не в прохідну, але партію "прогресивну, перспективну". Йшли "козачками" в інші партійні структури, але невидимо-з'єднаними з тою ж, на сьогоднішній час, "прогресивною і перспективною", чи окремими лідерами-благодійниками. Давали згоду балотуватися по округу... і забирали згоду, ховаючи очі, бормочучи нерозбірливі причини. Такий веселий і життєрадісний був пан Костак (довірили, не забули!), якому партія "Удар" визначила йти у фанчиківському ударному напрямку. І раптом дзвінок, і померкло небо - "мені телефонував Августин, знімайте мене з Фанчикова". І скільки таких сплутаних карт, зірваних планів протягом усього виборчого процесу? Біло-блакитиний криголам віщує весну з пожовклим листям, рубаючи кормою ледь підмерзлу кригу нашої націонал-патріотичної свідомості.
А зараз саме час сказати кілька слів про авангард.
Хлопці, які вміру вчилися в школі, вміру хуліганили і байдикували, на яких, у свій час, впали всі труднощі чоловічого здорослення - гормони-хромосоми, тілесність, обкурена випарами масової культури і вулиці, незадіяна енергія душевних сил, що при тій системі знімалися тютюнопалінням, товарами бакалії гастроному "Мукачівський" та веселими дівчатами на дискотеці, - пішли воювати за кращу долю на базари, митні переходи, ближній і дальній закордони.
Їх не помічено на мітингах, в рядах борців за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, громадянську гідність. Це було якимось незрозумілим, непрактичним і називалося бридким і відлякуючим словом ПОЛІТИКА. В бойовиках з перших відаків про таке не йшлося, з американських жуйок такого не вижуєш, отже рівень, і пафос, і стиль не освоїли... і відкинули, як незрозумілий і непізнаний об'єкт. Та й солідні люди, які завжди були (і будуть) поряд - не благословляли.
Але справи в цілому пішли непогано. Благо виховання і культура дозволили не надто звертати увагу на правила і ВІЧНІСТЬ. Розливи енергії швидко оформилися в залізні лати нахабства, підступності, цинізму... і в джунглях вони себе знайшли. І таки вибилися "в люди": в систему вписалися, зв'язки завели, трохи в кущах посиділи (раптом прийдуть і арештують), згодом вийшли, причепурилися, набули молодецького вигляду і стали прибавляти у вазі і почесності. Кволій більшості, страждаючій комплексами стадності, заштампованості, залишками моралі, по типу "що люди скажуть" - нічого не залишалося як вручити їм карт-бланш – володійте нами, відповідайте за нас, але нагодуйте нас, обігрійте нас і не турбуйте наші запліснявілі душі.
І поступово країна стала полем для веселих гульбищ незакомплексованих братчиків. "Ми маємо гроші, і тепер ми хочемо мати всіх" - випромінюють їх розчервонілі, бриті потилиці. Міліція, прокуратура, суд, податкова, які стали акціонерними товариствами закритого типу в новій Україні, легко вписалися в схему, додаючи хуліганам самооцінки, а картині - голівудської довершеності. А головне – на Сході, серед териконів, виріс ідеал, який маяком освітив широку місячну доріжку - легалізовані на найвищому державному рівні, шансоном оспівані, кадилом обкурені ПАЯЛЬНИК і ПРАСКА, а після протертих очей і більш уважного погляду - СЕРП і МОЛОТ, раз і назавжди зняли всі сумніви та питання. І закипіло море – шикується флотилія.
Хто винуватий, що саме ці представники українського суспільства на даний момент виявилися рушійною силою нашого державного поступу? Хто винуватий, що ми не змогли втриматися в цивілізаційних рамках, які вибудовуються національною самосвідомістю, гідністю, аристократизмом духу та вірою батьків? Невже тільки Ющенко і Тимошенко?
А зараз головне. Весь цей час нам чується гавкіт собак. Біл-борди, біл-борди, біл-борди – здається нас ними обставили, як кілками і прапорцями. Слова з біл-бордів, як холості по-стріли, обличчя розмиті, не рідні. Серед туману і стихлого вітру чуються команди єгерів: "Давай, давай!!!", "Зліва заходи!!!", "Та нікуди вони не дінуться!!!", "Брешеш, не втечеш!!!", "Ану, куди пішов?! Що, страх втратив?!" і хриплий голос Висоцького за кадром: "Идёт оххххота на волков, идёт оххххота", а луною несеться "...на хохлов, на хохлов...". Але ми не вовки з вами і не хохли, ми вівці. Вівці, які вже давно втратили "Пастиря доброго", а набули лжепастирів і "вовків у овечих шкурах". Перед нами широко відкриті ворота загального Слов'янського дому під назвою "Русскій мір". На порозі нас, заблудлих, переступаючи з ноги на ногу від нетерпіння, чекає "отец родной" - Вовка Путін і патріарх всія Русі Кирило Гундяєв. Потім високу тесану огорожу закриють, почіплять великий навісний замок з широким написом "ДЕМО-кратія" і приліпленим протоколом з місцевих виборів з переконливими процентами. І вже мало кого цікавитиме, чому вівці полошаться, чому їх по одій ріжуть і закатують то в асфальт, то в консерви.
Остання картинка - 1 листопада. На кладовищах запалили свічки, в повітрі - запах пожухлого листя, тонесенький місяць пливе між хмар. Тільки що почався підрахунок голосів в ЦВК. За столом в Межигір'ї зібралися основні політичні гравці. Тьмяно горять канделябри, тихо лунає музика середньовічного клавесину, в кутку - лакей у лівреї. Кімната жарко напалена, тому обличчя гравців блистять від поту. В руках присутніх - не карти. Кожен тримає віяло протоколів з мокрими печатками. Присутні помітно хвилюються. Вже час починати гру, ставки великі, а основний гравець виборчих перегонів запізнюється. Ніхто не знає, що в нього на руках. Але здивуються всі. Здивується весь світ. Звичайно, це ОКУПАЦІЯ. Внутрішня і зовнішня. Україна – Титанік, це багато хто вже відчуває. Тому й кинулися всі у владу, і до влади, і при владі, і під владу... Сподіваються, що в рятувальних шлюпках місце знайдеться. І коли цей величезний корабель почне здиблюватися, колотися і тонути на очах всього світу, то вони зберуться і попливуть...
Куди? Куди ви попливете? Кому ви потрібні, дурники-гопники? А знаєте, яка температура за бортом? А яке море холодне до зрадників, знаєте?
Ну і хай! Раз хочете, то таки попливете... чи полетите, чи по воді побіжите - вже собі на ходу придумаєте. Бо забава таки почнеться.
Ой, почнеться...