Я не про рішення Cуду по суті. Це аж ніяк не секрет, що конституційні зміни в грудні 2004р. були наслідком політичної ситуації. Процедуру тоді було порушено, хоча це може й врятувало нас від громадянської війни. Але я не про це.
Яку би маску здивування й законослухняності останнім часом "реґіонали" не одягали, всім зрозуміло, що Суд став інструментом виконання волі пана Президента. Янукович мав гідних вчителів: Кучма отримав від Конституційного Суду підтвердження, що 1+2=2, коли його другий термін президентства де-юре став першим... Ющенко взагалі став еталоном ніґілізму: не сподобалось йому рішення суду – розпустив суд. Може пам’ятаєте, як у політичну кризу весни 2007р. (зі збройним захватом Генпрокуратури) Ющенко тиснув на Конституційний Суд (КСУ), припиняючи повноваження суддів. Тоді Рада Європи довго чухала потилицю, кому ж після цього розв’язувати конфлікт між Президентом, Парламентом і Кабміном.
Так ось, я про суддів КСУ. Ну що цим суддям ще бракує? Зарплату і пенсію мають ще ту. Статус мають. Чого вони не мають – так це гідності й мужності (є там один суддя-виняток, правда), бо ці якості не купляються – їх у собі треба виплекати. Справді, ламають наші державні мужі й тьоті через коліно й суддів, і мерів, і бюджетників, і підприємців – кожного з нас. Така вже у нас "політична культура". І що? Українці ламаються.
Більшість людей, по-рабськи схиливши голову, йдуть у свою "хату скраю". Звучить образливо? Сподіваюсь. Бо інакше – мусимо констатувати втрату почуття гідності й самоповаги. Так ось, далеко не всі дають себе ламати. Визнáю, якщо не коритись беззаконню, нахабству та шаленому тиску державного апарату й культурі подвійних стандартів – чи навіть безпринципності, – яку він несе, то жити буде складно. Але життя прожити – не поле перейти. Хто казав, що має бути легко?
Я до того, що давайте не коритися бодай на індивідуальному рівні (бо на вищих рівня наразі, на жаль, не виходить). Давайте не ставати такими, яким став наш Конституційний Суд. Врешті решт, це, як писав Петефі, наш вибір: жить нам вільно чи в неволі. На це питання ми відповідаємо щодня, можливо не завжди усвідомлюючи, – і відповіді часто у дрібницях. Я до того, що давайте самі будемо тими змінами, які ми воліємо бачити в світі (М. Ґанді).
01.10.2010