Мова йде не про сьогодення, не про якусь конкретну ситуацію у житті нашого суспільства, а взагалі, про нашу сутність, про елементи трансформованої ментальності, про аморальність свідомості та виховання нового покоління на сумнівних цінностях. Це у нас уже традиція. Переписувати історію, перебудовувати пам'ятки, переставляти акценти... Вибачте, але у цей гарячий передвиборний час я не про політику. Я про середовище, у якому живемо, яке створюємо, будуємо не тільки собі, але і дітям, і онукам.
Один мій добрий знайомий, колишній голова великого колгоспу розповідав як він у радянські часи керував будівництвом клубу у селі. Партія поставила завдання, він з бригадиром та прорабом знайшли місце, обтягнули мотузками прямокутник і до справи – копати фундамент. Через два тижні, коли робота вже ішла п'ятирічними семимильними кроками, підійшов до будівельників сільський інтелігент і питає: "А що це ви будуєте?" - "Клуб" - "А де буде сцена?" - "Сцена? А вона мусить бути?" - "Так." - "Нема проблем. Скільки метрів добавити? Вісім? Десять?" Голова колгоспу тут же відміряв кроками приблизну відстань і дав команду копати більший фундамент, під клуб із сценою. Аж тут, ще через якийсь час, приїхав у село секретар райкому. Він оглянув будівництво і запропонував ще більше видовжити майбутню будівлю. Адже треба і фойє якесь мати, і касу, і бібліотеку... Таким чином клуб перетворився на сучасний, як на ті часи, будинок культури. За сорок років він трохи постарів, але не в тому справа.
Справа в тому, що ми жили і продовжуємо жити за принципом того голови колгоспу. Треба змінити – змінимо, треба добавити – добавимо, треба добудувати – добудуємо... Але ж як? Жодних планів, жодних уявлень про кінцевий результат роботи, жодної прив'язки до конкретної території. Візьмімо, для прикладу, скверик у центрі села Довге, що на Іршавщині. Був колись там єдиний пам'ятник борцям за свободу – Куруцам, найстаріший пам'ятник на території району та, певно, один із не багатьох у області. Прийшли комуністи – поставили поруч величезного радянського воїна та стелу, щоб увіковічнити, звичайно. І відтінити. Адже свобода, навіть на старому пам'ятникові, муляла очі червоним комісарам. В роки незалежності тут же побудували каплицю примирення. Потім поставили (боком до доріжки) хрест борцям за волю України. Воно то все добре, ідеї чудові, кожна окрема справа гідна похвали. Але як вони всі прив'язані до скверика? А ніяк! Комплексу не вийшло. І скверик уже не скверик, а Бог знає що. За влучним висловом одного із патріотів села, це – склад. Склад пам'ятників.
Я спеціально акцентую увагу на рідному селі. Але таких прикладів сотні. Чи не кожне село будує каплицю? А де? Де знайшли вільне місце? А церкви? Де їх ставлять? Інколи дивуєшся, як це можна будувати церкву – духовну споруду без простору довкола неї, затиснутою між будинків і дерев, повернутою до дороги не фасадом а... І не заперечуйте, бо це справа не тільки вірників, це справа всіх жителів, бо всі хочуть, кожен із нас прагне жити у гармонійному просторі, а не у пристосованому приміщенні.
А ще тепер пішла мода перекривати храми, міняти хрести на банях... Стояв хрест сто років, іще стільки ж простояв би. А тепер... Тепер треба стерти із візуальної пам'яті народу той факт, що церква була не тієї конфесії? Чи я не правий? Стерти можна, але не все. Адже є архітектура зі своїми законами, є стилі із перевіреними канонами, яких старі майстри, на відміну від сучасних, дотримувалися. І той, хто хоч трішечки на цьому розуміється, того не обдуриш нічим, ніякими зовнішніми підробками.
Сумно... Але, на щастя, не все так сумно і не все так безнадійно і сіро. Є села, які прагнуть гармонії з природою у всьому, є люди, які люблять і бережуть свою історію, бо знають, що минуле нерозривне з майбутнім і є передумовою того, що це майбутнє справді колись прийде. Я хочу навести тут теж тільки один приклад. Напередодні фестивалю мистецтв імені Адальберта Ерделі гріх не завітати в унікальне село Загаття, на батьківщину великого художника. Тут теж планують поставити пам'ятник, але планують! Планують, обговорюють, презентують проект на фестивалі, збирають всіх відомих земляків, художників, архітекторів, дизайнерів, спеціалістів із області та столиці щоб не помилитися і прийняти єдине правильне рішення. 19 вересня там презентуватимуть ще кілька цікавих мистецьких проектів, але мова тепер не про них. Мова про нас. Якщо ми будемо підходити до формування життєвого простору так, як у Загатті – матимемо майбутнє. А якщо так, як у колгоспі – ніколи не виліземо із того сміття, яке вже сиплеться нам на голови. Образно кажучи.