Мама завжди хотіла хлопчика - народилася я. Але щось від нього, такого бажаного, в мені таки залишилося. Серед усього - і дика пристрасть до футболу. Смішно, склади команд - не цікавлять, ба, хто на полі - аналогічно, але сам дух - тихо і непомітно проникає у нашу невеличку кімнатку і я спинним мозком відчуваю усю напругу ГРИ.
Плакала.
Плакала, коли японці усім складом, навколішки, обнявшись, посилали єдиний енергетичний позив своєму воротареві. Щоб встояв, щоб не пропустив, щоб відбив. "Не спрацювало" - усміхаються мої друзі. "Це КОМАНДА" - відповідаю я. І вболіваю за кожну справжню команду. Так як з усіх сил переживала за Україну минулого світового сезону великого Мундіалю. Тоді, вперше, і це стало для мене відкриттям, переживав і мій Микола. Гойкав, матюкався, танцював на столі, обнімався з незнайомцями та ледь стримував сльози. Повний набір щирого футбольного фана. Цього разу греки розбили надію ще раз нам з Миколою станцювати на столі у барі і я залишилася з улюбленим футболом наодинці. Тепер він (чоловік) мене не розуміє. І я не розумію сама себе. Тепер гойкаю на нього, коли заважає мені дивитися трансляцію з холодної Африки, або слухати коменти провідних українських суддів. Єдине, що його заворожує - це 3-D графіка у студії Савіка Шустера. А мене тішить Василіса. І Мага зі своїми, геть на грані фолу, підколками. Це класно. Це МОЄ телебачення: розкуте і зрозуміле кожному. МІЙ футбол на МОЇЙ кухні. Ой, кухня! Мага, давай рекламу - встигну відбивні посмажити...
