Сівши в метро на залізничному київському вокзалі, їду в іншу частину міста. Зранку - величезна черга за жетонами, які тут встигли трохи подорожчати (1, 75 грн.). Хвилею мене заносить на ескалатор, потім - у електричку. З пересадками виходжу на станції метро Дорогожичі. Вже у підземному переході помічаю під стінами поодинокі пластикові стакани, пляшки, недопалки. Але вийшовши з того ж переходу, я вжахнувся: майже увесь тротуар всипаний хвилею сміття, подібною до тієї, що приносять закарпатські річки після повені. Це сміття, серед якого і ті ж пляшки, і порожні пачки з-під соків, сигарет і просто бруд, лежить майже до краю тротуару. Тож пішоходам доводиться його обходити або просто місити. Київські колеги кажуть, що таких смітників у столиці не перерахувати. В основному, вони залишилися після зими на місці відсунутих кучугур снігу. І лежать такі "пам'ятки" вже не перший місяць. Справді, пройшовшись з годину Києвом, я не побачив жодного сміттєвоза, чи двірника, чи ще якихось представників комунальних служб. Зате - на кожному кроці міліціонер, який, до речі, теж має право складати протоколи за порушення правил благоустрою. (За новим адмінкодексом штрафи за сміття значно зросли) Має, та не складає. Натомість зупиняють кожного десятого. Зупинили й мене, я, показавши журналістське посвідчення, запитав, чому ж столиця потопає у смітті? Мені відповіли, що "тут вам не Закарпаття.". Дійсно, там -не Закарпаття. Вже вийшовши в Мукачеві з потяга, вдихаю свіжого прохолодного повітря. Воно - у сто разів смачніше й корисніше, ніж київське. В Ужгороді їду маршруткою додому і дивлячись навколо, радію, що тротуари у нас чистіші й охайніші: столичне сміттєве лихо сюди ще не дійшло.
