Ніякої іншої корисливої мети, впринципі, ми не переслідували. Ніяких сігарєт. жодних пляшок з горілкою і т.п.
Посто було бажання випити кави. Так ми їздили не тільки в сусідню Угорщину, але й Словаччину - до Пряшева чи Кошиць.
Якогось весняного недільного ранку ми приїхали в пункт перетину кордону Чоп-Загонь. Птички щебечуть, вітерець легенько повіває. Рамантіка. Черги майже немає.
Угорські митники з нерозумінням оглядали порожню машину, а ми на їх питання "Я курйю?" чітко відповідали "Ні..." і розводили руками...
Але цікавіша історія трапилася на звороті. Угорський прикордонник з в*їдливим поглядом чітко запитав:
- Дє біл?
Це "дєбіл" було вимовлено з точним розрахунком на наше "поніманіє" його ніби-то ламаної російсько-української. І річ не в тому, що оцей проривний задньоязиковий приголосний, аналогічний англійському "g", угорцям важко вимовляти.
Ясна річ, справа у незреалізованих імперських амбіціях...