Наприкінці свого президентського правління Віктор Ющенко підкинув народу ще одну “бомбу”, привід для чергової запеклої суперечки — присвоїв звання героя України Степану Бандері. Можна не сумніватися, що зробити це Ющенко хотів давно, але побоювався реакції суспільства, тому й втілив свій задум у життя лише тоді, коли остаточно зрозумів, що керувати державою більше не буде.
І вчергове поділив Україну на два табори — тих, хто дійсно вважає Бандеру героєм, і тих, хто називає його терористом та вбивцею. На жаль, серед політично активного населення України минуле викликає чи не гучніші й запальніші дискусії, ніж теперішнє й майбутнє. Можна навіть вивести “золоте” правило: хочеш, аби люди забули про підвищення тарифів, здорожчання долара чи неремонтовані шляхи — підкинь їм дражливу тему з минулого — про нинішній стан всі забудуть вмить, захопившись надзвичайно важливою темою вияснення, хто з історичних персонажів достойний вважатися героєм України, а хто заслуговує лише на те, аби його ім'я повністю було стертим з пам'яті людської.
Нині багато ненависників Бандери, Шухевича та ОУН-УПА загалом сподіваються, що Віктор Янукович скасує ненависні їм укази свого попередника. Однак, якщо він це зробить, то лише заново розкрутить колесо конфлікту між різними частинами України. Найрозумніше, як видається, на місці Президента було б притишити розголос навколо цієї теми, “забути” про неї бодай на деякий час.
Боюся лише, що надто багато бажаючих прорватися до влади вважають такі дражливі теми, як героїзація воїнів УПА чи статус російської мови, ласою приманкою для електорату, а тому якщо не Віктор Янукович, то той, хто захоче його змінити, обов'язково нагадають про них ще не один раз.
А наразі, на 19-й рік існування України, у нас так і не знайшовся жоден достатньо впливовий політик, який би наважився сказати: Суперечки тут непотрібні. Біда України в тому, що для неї Друга світова була не лише визвольною, але й громадянською війною. Хтось бачив свою Батьківщину радянською соціалістичною, хтось — європейською демократичною, ніхто з них не був святим, бо на війні немає місця праведникам. Проте й ті, й інші хотіли, аби їхня країна була благополучною, аби їхні діти жили в мирі, добробуті й щасті, а значить були в цьому схожі на всіх нормальних людей...
Так колись зробив генерал Франко. Звісно, після побудови пам'ятного меморіалу жертвам громадянської війни іспанці не почали автоматично любити один одного. Дотепер в Басконії та Каталонії досить сильні рухи за незалежність, а нинішній соціалістичний уряд Іспанії навіть подумовує закрити Долину Полеглих, аби заборонити сучасним франкістам проводити там свої акції. Проте факт залишається фактом: свого часу одіозний правитель зробив великий крок до примирення.
Коли у нас знайдеться людина, що наважиться на такий крок?
(Колонка опублікована в газеті “Старий Замок “Паланок” від 18 березня цього року)