У суху пору року я йду грунтовим узбіччям, а от у дощ і сніг - із замиранням серця і гордо піднятою головою (щоб краще бачити) прямую проїзною частиною дороги на зустріч машинам, що летять явно з перевищенням допустимої швидкості, з надією таки живою дійти до роботи. І тут маю нагоду перевірити свою реакцію: встигнути відскочити в калюжу чи кучугуру снігу на узбіччі, щоб з голови до ніг не оббризкали болотом з-під коліс.
Але ж отримати порцію адреналіну я можу і не таким небезпечним способом!
Таких доріг без тротуарів чи велосипедних доріжок у краю ще багато, як і багато пішоходів та велосипедистів, які із-за бездіяльності дорожних служб потрапляють у ДТП. І Ужгород тому яскравий приклад.