МГКЦ. Труси і хрестик

Я люблю спостерігати світ довкола. І людей в ньому. І тепер ситуація в МГКЄ і реакція на неї людей, яких знаю, є для мене чітким тестом на вишиватність.

Я таки зберуся з силами і часом, і напишу сюди, в свій блог, свої думки на тему "свій" сепаратизм". "Свій" – не в значенні мій. А той, на який закриваємо очі у себе, на крайньому заході України, на Закарпатті, вважаючи елементом власної, "особливої" ідентичності. Хоча, в основі, він має абсолютні паралелі з мовною і ментальною російськістю – чужою і неприйнятною для нас, мешканців західного покордоння України, але, по факту, органічною для тих, хто живе під кордоном з росією.

Так, можна бути іншим українцем. Але, як не можна бути трішки вагітною, так не можна залишатися українцем, закриваючи очі на виразні відцентрові, сепаратистські тенденції, які, під приводом "особливості", відбуваються тут, у нас, на Закарпатті. Погоджуючись з ними. Чи, тим більше, активно легітимізуючи.

Закарпаття онлайн ab ovo було тим ресурсом, на який медійно спиралася Мукачівська греко-католицька єпархія в період свого активного відновлення і становлення. І навіть пресконференції тодішнього очільника МГКЄ Мілана (Шашіка), нагородження премією Терелі і т.д. проходили в "закарпаттяонлайнівському" пресцентрі "Закарпаття". Але потім у єпархії почали відбуватися дивні, насторожуючі речі, які нині трансформувалися у вже зовсім неприйнятне. Бо Шашік, попри всі мінуси, таки був вмілим і авторитетним керівником, чого не скажеш про тих, кого він системно набирав собі у помічники та виконавці, і до чиїх рук по його смерті потрапила МГКЄ. Те, що Шашік робив ненав'язливо, обережно і навіть інтеліґентно, тепер втілюють примітивно, нахрапом, грубо, неошколовано і, часом, навіть відверто паскудно. І це викликає спротив.

Нинішні очільники МГКЄ не відчувають себе, а тому і не діють україноцентрично. Для мене це вже аксіома. І молитви за захисників України та збори пожертв на ЗСУ не є свідченням їх внутрішньої українськості. Як донати на ЗСУ і банери "Слава Україні!" на огорожах будівельних майданчиків на місці зруйнованого кінотеатру на вулиці Волошина і колишнього громадського туалету на пл. Петефі в Ужгороді не є свідченням українськості відвертого покидька Івана Волошина, який укладав угоду про співпрацю з Медведчуком, закликав відірвати Закарпаття від України і тулив імперську Святостефанську корону на "Корону", та депутата-ОПЗЖиста Маєрчика.

Про те, ким є насправді Юрій Лущак (владика Ніл), Петро Береш та інші, свідчать не їх проповіді, слова, а їх дії – формування неукраїнських кадрів в академії Ромжі, творення на місці МГКЄпархії повноцінної МГКЦеркви (з, станом на нині, непродовженим Ватиканом партикулярним правом і фальшивим "суіюрісом"), форсоване впровадження окремого від решти греко-католиків України календаря та ламання через коліно з, навіть, позбавленням парафій проукраїнсько налаштованих священників.

Цивілізованої, проєвропейської і навіть ще лайтово проукраїнської МГКЄ часів Шашіка, яку ви знали, любили та підтримували на противагу скрєповому русскоправослав'ю Сидора і К^о, вже не існує. А замість цього маємо вже не надто приховувану розбудову на місці єпархії окремої від України і українства Русинської митрополії, яку наразі устами "тимчасового" Ніла поки ще сором'язливо називають Мукачівською греко-католицькою Церквою.

За межами самої МГКЄ ці претензії на "материнськість" не приймають. А тому на нещодавній архиєрейській хіротонії та інтронізації Глави Словацької греко-католицької церкви владиці Нілу і його "команді" чітко вказали на місце. М'яко кажучи, не в перших рядах. Але для внутрішнього споживання, на довірливу і не надто освічену в своїй масі паству це працює.

Для легітимізації цього сепаратистського утворення – МГКЦ, потреби його окремого від УГКЦ існування в умовах єдиної, Соборної України треба було придумати окрему історію, окремий народ і окремий календар. Обґрунтуванням двох перших тепер активно опікується упосліджений в УжНУ "русинський" псевдоісторик і українофоб Фенич, яким, свого часу, через брудне нутро, гидував і дистанціював від себе навіть владика Мілан, а окремий календар було впроваджено цьогоріч. І, відповідно, цьогоріч греко-католики Закарпаття, ВПЕРШЕ В ІСТОРІЇ, відзначатимуть Великдень окремо від Української греко-католицької церкви, більшості греко-католиків України та й загалом всієї України. Тобто, як неукраїнці. Що відразу помітили і від чого радісно заквакали путінські жаби на мокшанських болотах.

Вірники-українці МГКЄ в цій новій реальності мають два варіанти поведінки – або, до пори до часу, закривати очі і вуха, відмовляючись вірити в те, що бачать, і що чують, або побачити, почути і не прийняти чи й активно опонувати.

Я обрав друге. Цей рік буде для мене першим, коли я не понесу свій кошар святити до Кафедрального Собору МГКЄ в Ужгороді. Бо критична маса прихованого сепаратизму, латентної українофобії в діях чинного тимчасового керівництва МГКЄ особисто для мене є несприйнятною. Це моя внутрішня межа, переступати яку для мене – неприйнятно. Бо я не хочу і не можу бути в церкві, яку "обґруновує" Фенич, яка "дружить" з ідеологом політичного русинства Маґочі, яку підтримує русскоправославний ненависник "уніатів" Сидор і за яку активно "топлять" найбільш нарвані українофоби зі Словаччини. Яка пресує проукраїнські громади в парафіях і навіть репресує проукраїнсько налаштованих священників. Яка твориться за підтримки і навіть активної участі угорського єпископату (і я переконаний – Угорської держави загалом), але шляхом мінімізації чи, навіть, обрізання контактів з УГКЦ, греко-католиками України і Україною загалом.

Яка, після періоду активного розвитку при Шашіку, не просто стагнує, а й навіть марґіналізується.

Це мій особистий вибір. Як завжди, "паровозом", на випередження масових процесів, які завжди відбуваються згодом.

Я підписав петицію, в якій задекларовано право українців-грекокатоликів Закарпаття святкувати Великдень разом з Україною. Всупереч спекулятивній тезі про календарну єдність з "цивілізованим світом". Бо, як людина і журналіст, в межах своїх можливостей я тягнув себе, всіх, Закарпаття і Україну до цього "цивілізованого світу" навіть тоді, коли довкола був дрімучий совок і всесилля КДБ.

А тепер, коли мене, тут і тепер, штучно, "календарно" поставили перед вибором – Україна чи "цивілізований світ", я обираю Україну.

А ВИ?..

Війна. Час подвійних стандартів минув. Пора, як в старому єврейському анекдоті, або знімати хрестик, або одягати труси. І вибрати, зрештою, між МГКЄ Лущака-Береша, яка, в контексті зростання національної свідомості українців, веде свою паству в сепаратистський тупик і протистояння, і МГКЄ Народного єпископа Івана Маргітича.

У всьому цьому контексті вже згадана петиція є, швидше всього, символічним жестом. Бо цілком очевидно, що за її підсумком негнучкий і некомпромісний владика Ніл, а тим більше – його оточення, навряд чи підуть назустріч проукраїнсько налаштованим кліру та вірникам тимчасово ввіреної їм єпархії і не дозволять там, де цього хочуть, відзначати Великдень за новоюліанським календарем. Тобто, за східною Пасхалією, як це було застережено в Ужгородській унії, і разом з усією Україною. А наступного, 2025 року два Великодні, католицький і православний, і так збігаються.

І так само очевидно, що деструктивний, сепаратний курс чинного керівництва МГКЄ на цьому навряд чи припиниться. "Опозиційні" настрої можна силою, як це робиться тепер, загнати в підпілля. Однак від того вони нікуди не зникнуть, а, швидше, навпаки, радикалізуються. Тому на єпархію прогнозовано очікують нові розколи, потрясіння і протистояння.

На жаль...