Ці «обурливі слова», «котрі розпалюють ворожнечу», належать не Ірині Фаріон, а Тарасові Шевченку. Якби автор, наш пророк, жив би у часи Сталіна, за таке потрапив би у Сандормох та був би, відтак, розстріляний. Нині, мабуть, «за такі слова» Шевченко, щонайменше, був би підданий обструкції. Це ж би вчинили із Миколою Хвильовим (росіянином за походженням, але українським націоналістом – М. Фітільовим). Засудили б Донцова, Мельника, Бандеру…
Цікаво, що наразі не радянські часи, коли за «Інтернаціоналізм чи русифікація» засуджували Івана Дзюбу, змусили «каятися», як і пречудового українського письменника-фантаста Олеся Бердника. А ще скількох інших! Не змогли це зробити із В. Чорноволом, М. Лук’яненком та іншою когортою дисидентів (інакодумців).
Наразі почалася кампанія, у абсолютно прорадянському штибі, проти І. Фаріон. Хтось може не погоджуватися з нею, але, люди добрі, згадайте Міхновського, Донцова, Колодзінского, Чорновола… Якщо ви не «гомо советікус»! Бо на все свій час. Складається враження, що наразі «національною ідеєю» у багатьох, а особливо у переважної більшості представників влади, котрі «поза очі» спілкуються мовою агресора, є: «А какая разніца?». До честі, на це питання («Яку Україну хочете, аби я будував?), спробував у 90-х відповісти навіть тоді ще рускокосноязичний Л. Кучма, намагався вивчити українську та написавши книгу (бо дещо «пойняв») під назвою: «Україна – не Росія». А зараз «другу», «непутінську», може, навіть, «демократічеську» Рашу, лише під іменем Україна, прагнуть побудувати у нас чимало осіб, у т. ч. – т. зв. «харошіє русскіє», котрі б і «розбудовувати» її до нас би приїхали.
Ні, панове, нам потрібна українська Україна! А не російська під назвою «Україна». За це ми і воюємо, не кажучи вже за Майдани, де, нагадую, спілкувалися українською. Це ж стосується до мови на фронті. Адже, в УГА, УПА, Карпатській Січі тощо «фронтовою мовою» була не московитська, та ще й з матюками, а українська.
Наразі, воюють і, за народженням, російськомовні. Із народження, бо десятиліттями-століттями проводилася кампанія денаціоналізації українців, адже: де «руский язик - там рассея». Генетична пам’ять змусила їх вернутися до українства. Не зразу це вдається. Зрозуміло. Мій племінник, котрий із липня 2014, відповідно до своїх національних переконань, воював у полку «Азов», аж по 19 травня 2022 р., коли був зданий за наказом Головнокомандуючого, в московитський полон, розповідав, що у полку воюють і російськомовні, і грузиномовні, і багато іншомовних. Однак, всі толерують українську, вчать її. Більше і більше вчать. І проблем нема. Хоча, під час боїв, всяко буває з мовою. Що і зрозуміло.
… «Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами!»
