Початок повномасштабної україно-російської війни значною частиною громадян сприймається як спрощення суспільно-політичних проблем, які тепер буде легше вирішити через їх кристалізацію. Мовляв, нині стало зрозуміло, де вороги, а де друзі, кого треба знищити, і далі буде «лад і спокій». Достатньо вигнати чужі війська, заборонити ОПЗЖ, витіснити з держави московський патріархат, забезпечити панування української мови і, як «вишенька на торті», вступити в НАТО і ЄС.
Але насправді війна не вирішує жодних проблем, а лише загострює їх через примітивізацію. Розв’язавши бійню, В.Путін мріяв закріпитися у владі довічно, а, по суті, здійснив акт політичного самогубства, яке впритул межує з фізичним. Однак для України військова перемога буде лише початком масштабних цивілізаційних перетворень і скотися в прірву спрощення є не меншою внутрішньою загрозою, ніж фізичне руйнування міст і сіл. Бо спокуса простих рішень, як бачимо на прикладі Росії, неодмінно втягує в пута безумства, коли реальність підмінюється цілком спотвореною картиною, де концентрація на власному «я» плавно і непомітно переростає в манію божевілля.
У середовищі патріотично налаштованих українців є дуже популярною думка, що якби нам у 2008-му році відкрили шлях до НАТО, то нинішньої війни можна було уникнути. Тому Захід, і насамперед Франція та Німеччина, і особисто Ангела Меркель, також винуваті в путінській агресії. Що є яскравим прикладом примітивізації проблеми і розповсюдженого прийому перекладання її з хворої голови на здорову.
У 2007 році я проводив в області соціологічне дослідження, в якому вивчалося питання вступу до НАТО. Лише 18% наших краян підтримували цю ідею. 16% були категорично проти. А переважна більшість виступала за нейтральний статус України або вагалися з відповіддю. Тобто, фактично теж її не підтримували. То до чого тут Ангела Меркель?
Уряд Німеччини ретельно вивчав це питання. Представники посольства відвідали всі регіони, де мали зустрічі з місцевими політиками, експертами, досліджуючи настрої українців. Був на такій зустрічі і я в ужгородському «Олд Континенті». І хоча практично всі закарпатські експерти висловилися за вступ України до НАТО, в заключній промові посол зазначила, що такі настрої далеко не всюди. В Харкові, Херсоні, Луганську, Донецьку думки прямо протилежні, тому вона не рекомендуватиме своєму уряду надати ПДЧ для України, оскільки це питання розколює державу. А вважає більш доцільним і дієвим надання безвізового режиму, щоб українці ближче познайомилися з європейським життям і вже тоді приймали рішення.
З такими настроями безпосередньо зустрічався і я, оскільки в ті роки очолював центр підвищення кваліфікації держслужбовців і викладав в університетах. Тому брав участь в десятках дискусій, де навіть молоді люди активно заперечували необхідність вступу до НАТО, позаяк це посилить небезпеку. І справа не в тому, хто виявився правий, бо «заднім розумом» усі пророки, а в тому, що таку реальність необхідно розуміти, а не занурюватися у бульбашку власних бажань.
Зрештою, через короткий час і в Україні, і в Грузії, про які тоді йшлося, після цілком демократичних виборів нова влада різко змінила свої зовнішньополітичні пріоритети. І причому тут Захід? І де б він був, якби так само борсався в емоційно-політичній кон’юнктурі, а не спирався на міцні (тому часто інертні) фундаментальні інституції.
Власне, критерії, по яких визначається сьогоднішнє глобальне протистояння, і лежать в площині наявності цих інституцій, що базуються на правовій свідомості, або їх відсутності, що заміщується авторитаризмом з його невід’ємною складовою – корупцією (зловживання владою). І визначаються вони не українсько-російським кордоном, національною, релігійною чи ще якоюсь іншою приналежністю, а складною системою суспільно-правової свідомості, яка формується в мізках (розруха не в клозетах, а в головах).
Сучасна ситуація в Україні ніби підштовхує до простих рішень. Звідси політичний феномен В.Залужного, коли багатьом здається, що перетворення країни у військовий табір, при наявності такого агресивного сусіда, найкраща запорука безпеки. Однак це величезна ілюзія, яка розсіюється елементарними знаннями. Приклад Ізраїлю, на який часто посилаються в подібних дискусіях, один із них. Протидія зовнішній загрозі зовсім не виключає внутрішньополітичної боротьби. В Ізраїлі зміна урядів, коаліцій, антикорупційні розслідування, перманентні строкові та дострокові вибори є такою ж буденністю, як і військові загрози. Найбільш надійний союзник України на європейському континенті Великобританія може тричі на рік змінювати прем’єрів, але від цього не стає менш міцною і прогнозованою. Навпаки, постійний пошук оптимальних рішень дозволяє підтримувати якість роллс-ройса, а не задовольнятися скопійованим «москвичем» чи «китайцем». Саме в цьому зміст суспільного і політичного консенсусу, на якому тримається західна демократія, а не в тому, щоб відтягувати такі очевидні, з чиєїсь точки зору, рішення. Приклади Росії, Білорусі чи КНДР, де незмінність влади прямо протилежна її якості, доповнюють картину з іншого боку.
Пастка простих рішень замаскована під переконання в можливості раз і назавжди з’ясувати національні, релігійні, мовні та інші питання, які належать до сфери емоцій. Такий підхід «остаточного вирішення» відображає надзвичайно зловісні часи, але потребує постійного нагадування. Бо в одній, часто навіть дуже освіченій голові, ми знайдемо кричущі протиріччя. Будь-який українець з обуренням, сміхом, презирством і т.п. ставиться до просторікувань В.Путіна та ідеологів «русского мира» про «один народ», штучність проектів Леніна або австро-угорського штабу, південноросійський діалект «могучего языка» та іншу нісенітницю.
Але дехто з них в патріотичному угарі, без крихти сумнівів буде вживати ті самі терміни стосовно русинської самоідентичності. Різні назви одного народу, проект іноземних спецслужб, немає мови, а є діалекти і т.п. Я жодним чином не зазіхаю на «правильні» відповіді, бо тут є невичерпне джерело для спекуляцій. А лише хочу підкреслити, що в сучасному цивілізованому світі питання національності, мови, релігії відносяться виключно до інтимної сфери особистісного самоусвідомлення і мають мінімально регулюватись державою. Але незнання їх чи ігнорування з боку політиків також нагадуватиме просторікування дальтоніка про безкінечне різнобарв’я світу. І бути адекватним в європейській спільності з таким підходом надзвичайно важко. Звичайно, можна звинуватити їх, що вони з недостатнім розумінням ставляться до нашої хвороби і навіть отримати допомогу. Однак тоді це буде ставлення лікаря до пацієнта і аж ніяк не рівноправне співробітництво.
Наразі сьогодні Україна заслуговує набагато більше. І саме тому викликає захоплення світу. Але заслужити любов навічно неможливо. Якщо для її зародження достатньо й куреню, то згодом потрібен будинок, який тільки закінчується дахом, а починається з фундаменту. Ним в європейській архітектурі служить місцеве самоврядування. Тому Україна, яка претендує на повноцінну кімнату в цьому будинку, повинна дотримуватись відповідних правил. Через місцеве самоврядування утримується те строкате різноманіття, яким наповнена сучасна Європа, що пройшла через сотні династичних, національних, релігійних війн. І вистраждала суто людську цінність індивідуальної свободи, яка без терпимості неможлива. Інстинкти плекають безпеку, але не випускають з полону страху (фобій) перед чужаком, невідомим, новим. Розум відкриває можливості вибору, тобто свободи. Втім, «якщо народ між безпекою і свободою обирає безпеку, то в кінцевому підсумку він втрачає і те і інше». Бенджамін Франклін.
