Десакралізація влади як шанс до реального самоврядування

Десакралізація влади як шанс до реального самоврядування

Місцеві вибори восени 2020 року не принесли жодних сенсацій, а лише підкреслили реалії, які склалися на політичному полі Закарпаття та України. Хоча надії щодо них були суттєво завищені. Опозиція, причому – в усіх своїх іпостасях, з нетерпінням очікувала повного краху пропрезидентських сил, щоб підтвердити свої сподівання на випадковість політичного феномену В.Зеленського та «народне розчарування» в ньому. І, відповідно, негайно розпочати новий цикл боротьби за владу.   Правляча партія, навпаки, прагнула закріпити свій минулорічний тріумф та розповсюдити вплив й на місцеві ради, де вони не мали жодних представників. Президент В.Зеленський активно взяв участь у виборчому процесі, здійснюючи «робочі» поїздки регіонами України. Чим надихнув і перших і других. Бо опозиція розраховувала, що крах «Слуги народу» стане й особистим крахом В.Зеленського. А ті, хто шукав заступництво у владі, знову розраховували на президентський рейтинг, як на зручний «підйомник» власного. Однак розчарування чекало й перших й других.

Формально «Слуга народу» здобула найбільший відсоток на виборах усіх рівнів та найбільшу кількість місцевих депутатів, що вибило козирі у опозиції. Бо про крах, а тим більше – свою перевагу в таких умовах говорити безглуздо. Але така малопомітна перемога в порівнянні з минулорічною виглядала не дуже переконливою, тим паче, що місцеві більшості створюються на зовсім інших умовах, ніж парламентські. І, головне, «Слуга народу» не здобула жодної посади міського голови у великих містах, що при нинішньому фінансуванні у системі «центр-регіон» є ключовим. Тому розмови про партійну перемогу чи поразку в таких умовах є беззмістовними, однак вони є свідченням живучості радянських авторитарних уявлень на політичне життя.

Не має сенсу тут вдаватись до теоретизувань на тему відмінностей місцевих та загальнодержавних виборів, але практика Закарпаття яскраво ілюструє їх. Лише один раз, на перших пропорційних виборах у місцеві ради переможець співпав із загальноукраїнським партійним брендом. На всіх інших це були крайові політичні об’єднання, цілком пов’язані з місцевими політиками. Тому на останніх виборах таку особливість врахували й була створена неформальна коаліція між президентською «Слугою народу» та місцевим «Рідним Закарпаттям». Значною мірою вона цементувалася задля витіснення з крайової політики В.Балоги, який, втім, передав ініціативу сину, що створив також місцеву «Команду Андрія Балоги».

Тактичних успіхів така провладна коаліція досягла. За результатами виборів вони зуміли створити більшість у обласній раді та обрати головою Олексія Петрова, який перейшов туди з посади «губернатора». Натомість, замість нього новим головою ОДА був призначений Анатолій Полосков, керівник виноробної компанії «Шато Чизай» з Берегова. Здавалось би, позиції  пропрезидентських сил на Закарпатті посилились до непохитних, оскільки два його представника обійняли ключові посади в області. Однак для розуміння реальності арифметики тут недостатньо.

По-перше, активна участь президента у виборчій кампанії можливо й додала його партії кілька відсотків до рейтингу, але привела туди таку кількість кон’юктурників, що говорити про посилення впливу президента не доводиться. Скоріше, навпаки. Про це свідчить й призначення ще одного «варяга», киянина М.Тищенка, головою закарпатського осередку «Слуги народу», оскільки місцевим довіри не має.  По-друге, сама коаліція «Рідного Закарпаття», «Слуги народу», «Батьківщини» та «Європейської Солідарності» на теренах області виглядає настільки кон’юнктурно, що про жодні стратегічні плани тут взагалі не йдеться, а лише про суто бюрократичний поділ влади та впливів. По-третє, влада об’єктивно перетікає від адміністративної президентської вертикалі до ОТГ та місцевих рад і в цьому сенсі такий процес є швидше позитивний.

Власне, рокіровка О.Петров – А.Полосков виглядає дуже символічною. Бо це вперше «губернатор», ще й через великі зусилля та компроміси, пішов на посаду голови обласної ради, яка в бюрократичній ієрархії вважалася значно менш престижною. Тепер ця ситуація змінюється. У всякому разі, в медійному просторі О.Петров так і залишився першою особою, а про його наступника на посаді «губернатора» говорять значно менше. Та й про заступників О.Петрова А.Шекету з «Батьківшини» та Д. Мана з «Європейської Солідарності» згадують значно частіше, ніж про заступників А.Полоскова, що є важливим індикатором зміщення центру впливу влади. Хоча цей процес буде розтягнутий у часі і результати діяльності нових територіальних громад стануть більш-менш зрозумілі ближче до нових місцевих виборів, які в сучасних умовах мали б проводитися частіше.

Однак, говорити про монолітну пропрезидентську силу ні в масштабах України, ні в масштабах області не доводиться. На сьогодні «Слуга народу» як політичний проект зміни влади свою функцію виконав і сам перебуває в процесі глибокої кризи. Всередині його визрівають такі самі політичні полюси, як і у всьому політикумі з традиційним поділом на реформаторів та консерваторів. Центром тяжіння та мотором першого залишається президент В. Зеленський, який поки не втратив реформаторський потенціал. Його опора на РНБО в антикорупційних заходах та спробах зрушити з мертвої точки судову реформу ілюструє, що необхідної більшості в парламенті він не має і змушений наважуватися більше на політичні, ніж суто правові рішення. Хоча для зміни системи це швидше норма, ніж виняток.

Другий центр впливу з перевагою консервативних настроїв, поки боязко, але дуже закономірно формується довкола Дмитра Разумкова, який все виразніше акумулює образ осучасненого бюрократа. Ближче до президентських виборів вони цілком вірогідно можуть стати основними символами протистояння, що кардинально вплине й на переформатування всіх інших політичних сил та означатиме остаточну зміну поколінь у вітчизняній політиці.

Така тенденція і є головним позитивним результатом останніх виборів в Україні, що особливо очевидно на тлі найближчих сусідів. Причому не лише Росії та Білорусі, де застій у владних коридорах все виразніше веде до соціальних катаклізмів з їх неминучими жертвами, репресіями та кривавими сутичками. А й протилежних прикладів Словаччини та Молдови, де природне омолодження влади веде до динамічних змін, які все стрімкіше наближають їх до стандартів сучасної цивілізації. На щастя, Україна достатньо впевнено стала саме на другий шлях, що породжує стриманий оптимізм, оскільки і масштаб проблем і обтяжлива генетика у нас все-таки занадто «совкові».            

Така хвиля омолодження захопила й Закарпаття. Вперше до вищих посадових крісел дістаються вихідці з громадянського суспільства, як ті ж А.Шекета чи Д.Ман, котрі трохи урізноманітнюють владу, яку до цього тотально контролювали представники або силових структур, або крупного бізнесу. Нове наповнення та функціональний зміст отримали ОТГ, котрі з часом мають стати головним осередком неполітичної влади. Однак науку місцевих виборів громадяни починають фактично з нуля. Бо до цього вони не мали такого значення, а за природою принципово відрізняються від президентських та парламентських. Втім, наука виборів значно корисніша та продуктивніша, ніж досвід репресій та громадянських протистоянь. І, здається, усвідомлення цього і є головним досягненням української Незалежності.