Минулого місяця у Закарпатті призначений новий голова ОДА. Через півроку країну та область очікують дуже важливі місцеві вибори. Зрозуміло, що в цей період значно посилюється інтерес до політики, особливо в місцевому її вимірі. Журналісти, сайти, блогери збирають численні коментарі, соціальні мережі наповнюються «диванними експертами». Але, як правило, це дуже емоційні, поверхневі, часто маніпулятивні судження. Тому у виборців складається враження, що політика – це набір випадкових обставин, а виборчі змагання – це конкурс брехунів. Хоча соціальні процеси мають дуже виразну логіку, правда, не зовсім очевидну. Так як і не очевидними є більшість процесів, які вивчає наука.
Тому Закарпатський інститут політичних досліджень вирішив зробити низку публікацій, присвячених трансформації влади в Закарпатській області. Щоб процеси стали більш зрозумілими тим, хто ними цікавиться не лише заради «потеревенити». Бо крізь призму часу ми краще побачимо, що є новим, а що не дуже, як недавні улюбленці стають вигнанцями і навпаки. Як по крихтах відвойовуються свобода і відповідальність і як часто їх бояться.
Політичні трансформації Закарпаття
Призначення нового голови ОДА в Закарпатській області особливого ажіотажу не викликало. Якщо відсутність публічних заходів по його представленню ще можна пояснити карантином, то таке мляве обговорення події в пресі та соціальних мережах свідчить, що роль цієї, колись ключової в області посади, значно трансформувалась. Ще донедавна з особою першого керівника пов’язували практично все соціально-економічне, політичне, медіа-культурне життя краю. А тепер, все частіше, його сприймають як «весільного генерала», який може або прикрасити, або зіпсувати захід. Тим паче, що для закарпатців вираз «генерал-губернатор» став якимось вироком.
Загалом в такому процесі більше плюсів, ніж мінусів, і він є свідченням перерозподілу влади на місця, де ключову роль відіграватимуть громади. Хоча історично область також представляє собою єдиний, унікальний суспільний організм і нехтувати цим було би дуже недалекоглядно.
Сучасна адміністративно-територільньна модель Закарпатської області склалася ще за Радянського Союзу. Відповідно й традиції господарювання беруть витоки звідти. Насамперед, це пов’язано з 18-річним керівництвом першого секретаря обкому КПУ Юрія Ільницького. Типовий радянський керівник, який величезну увагу приділяв особистим зв’язкам і, завдяки хорошим стосункам з Л.Брежнєвим, зумів стати всесильним господарем області протягом практично всього правління. До сфери його уваги входило все – від стратегічного будівництва до замітки в районній газеті. Із своїх заслуг він особливо пишався тим, що не допустив будівництво атомних електростанцій в краї і, водночас, міг зосередитися на догані редактору Рахівської районки за критику колгоспного безладу, бо, мовляв, це використають західні вороги в ідеологічній боротьбі. Завдяки прикордонному становищу області та історичній традиції Ю. Ільницький мав пріоритет навіть в деяких зовнішньополітичних питаннях. Зокрема, через ті ж особисті зв’язки з керівниками сусідніх держав його вплив на діяльність «соціалістичного табору» залишався суттєвим. Інша справа, як оцінювати, наприклад, його роль в чехословацьких подіях 1968 року, але мова наразі не про це, а про статус обласного лідера.
Радянська практика кадрових призначень передбачала, що при місцевому очільнику завжди перебував спостерігач з центру, який, як правило, займав посаду секретаря обкому з ідеології. Але й з цим Ю.Ільницький справлявся дуже хитро й вміло. Він надзвичайно щедро розхвалював свого заступника перед керівництвом і того дуже швидко забирали на підвищення. Так з колишніх других секретарів обкому Закарпаття – І.Мозговий, І.Скиба, В. Дикусаров – сформувалася ціла плеяда перших секретарів в інших областях та навіть секретар ЦК КПУ. Завдяки цьому, якщо порівнювяти з іншими областями України, тут надзвичайно сильні позиції мала місцева господарська й партійна еліта, що давало їй можливість займати трохи відокремлену позицію від ЦК Компартії України, спираючись на Москву.
Відтак, наприкінці 70-х позиції Ю.Ільницького значно ослабли. Офіційною причиною цього стало погіршення соціально-економічного стану. Хоча не малу роль тут зіграла і хвороба Л.Брежнєва. Хай там як, але Київ скористався ситуацією, щоб значно посилити свій вплив на область. Місцева еліта на зміну пропонувала М.Волощука, який уже 6 років очолював облвиконком, проте Києву потрібна була своя сильна рука. І вибір зупинився на Г.Бандровському, який до того 16 років очолював Львівський міськком КПУ. Виходець з Кіровоградщини, технар за фахом, Генріх Йосипович був добре обізнаний з карпатським регіоном, однак не був пов’язаний з місцевою закарпатською елітою, що на той час і потрібно було Києву. На посаду його призначили в грудні 1980 року. За всіма ознаками, він був ставлеником Володимира Щербицького.
Судячи з обставин, Київ тоді не мав достатнього впливу в області і навіть погано орієнтувався щодо настроїв. Свідченням цього є дивна, як на той час, вказівка другого секретаря ЦК КПУ Соколова всім промовцям розмовляти лише українською, «щоб не викликати якихось ускладнень». Тому перед Г.Бандровським стояло нелегке завдання не лише покращити соціально-економічне становище, а й приборкати місцевих партійців. Звідси цілком логічним виглядало його рішення позбутися головного конкурента в боротьбі за владу й лідера місцевої еліти М.Волощука, якого було витіснено з посади голови облвиконкому і він перейшов на роботу в УжДУ.
Так, крім звичайних апаратних інтриг і труднощів, напередодні доленосних подій, Г.Бандровський стикнувся з особливою ментальністю, яка вироблялася на Закарпатті століттями. Річ у тім, що в краї, де лише протягом ХХ століття 5 разів мінялася державна належність і котрий за складом населення є багатонаціональним, виробилася особлива психологія, яку, за визначенням дослідників, назвали «місницький інтернаціоналізм». Іншими словами, житель Закарпаття, хай до якої б національності належав і якою б мовою говорив, не підлягає дискримінації, а будь-хто нетутешній, незалежно від національності і мови, сприймається як чужак. До цієї категорії був зарахований і Г.Бандровський.
Тому, попри певні успіхи, які край здобув у соціально-економічній сфері, політична напруга в області в другій половині 80-х зростала. З приходом до влади М.Горбачова перший секретар Закарпатського обкому спробував узяти різкий розворот від авторитарних методів керівництва, якими вирізнявся, до економічних. До цього спонукала й критика на сторінках «Правди» – головного друкованого органу ЦК КПРС.
Тепер він виступав за такі ринкові механізми як найшвидше введення госпрозрахунку, агропромислової кооперації, успішним досвідом якої особливо тішився. Величезні надії покладав на обласні програми – передусім продовольчу, житлову, екологічну. Перед першими альтернативними виборами 1989 року вдався навіть до популізму, виступаючи за перетворення Закарпаття на всесоюзну оздоровницю і, відповідно, проти будівництва екологічно шкідливих об’єктів важкої промисловості, хоча до цього схвалив будівництво Пістрялівської РЛС.
Багато в чому, завдяки тиску місцевої еліти та партійної преси Москви Г.Бандровський наважився піти на вибори в загальнообласному виборчому окрузі разом з альтернативним кандидатом, очевидно, сподіваючись таким чином довести своє право на керування областю. Але попри те, що виборча кампанія його суперником практично не велася, та й переважна частина виборців не знала прізвища Миколи Бігунця, головного лікаря Дубівської дільничої лікарні Тячівського району, перемога останнього виявилася більш ніж переконливою. Із 844286 виборців за Г.Бандровського проголосувало 185 751, а за М.Бігунця – 617 974. Це було перше класичне протестне голосування в краї, коли голоси віддавалися не так «за», як «проти». По-перше, проти вищого партійного керівника, з яким асоціювалася влада. По-друге, – «чужака», що так і не спромігся створити власної команди й знайти спільну мову з місцевою елітою. І вже 21 січня 1990 року Г.Бандровський написав заяву про відставку з посади першого секретаря Закарпатського обкому КПУ. А на його місце пленум обкому на альтернативній основі обрав М.Волощука.
Вже через два місяці відбулись нові вибори – тепер до Верховної Ради УРСР. Показово, що Г.Бандровський зняв свою кандидатуру висунуту в Рахівському виборчому окрузі, а М.Волощук тріумфально переміг у Свалявському окрузі, здобувши 73,7% голосів. Так вперше доля керівника краю визначилася виборами, хоча вони й не були прямими.
Ще через два місяці М.Волощук обирається головою обласної ради і стає, таким чином, повноцінним керівником Закарпатської області. Правда, тепер вже на безальтернативній основі, набираючи 107 голосів із 111.
Відразу після сходження на вершину Олімпу М.Волощук почав формувати свою команду. І це стосувалося не лише заступників, а й виборних посад. Так, на першій сесії обласної ради він домігся обрання на посаду голови облвиконкому М.Країла. Відбулись кадрові зміни також в обкомі Компартії. Так, другим секретарем став професор І.Мигович – закарпатець, який до того працював завідувачем сектору ідеологічного відділу ЦК КПРС; секретарем обкому також стає професор В.Химинець. Якщо додати до цього посилення впливу С.Устича, В.Приходька, то, напевно, можна відзначити, що вчений ступінь та університетський досвід таки далися взнаки у кадрових симпатіях нового крайового керманича.
Далі буде