Надзвичайні програми невідкладних
заходів ніколи не виконуються через
те, що вони засновані на теорії, згідно
якої дев’ять вагітних жінок можуть
народити дитину за місяць.
Вернер фон БРАУН, один з лідерів
розвитку ракетних та космічних технологій
На просторах Інтернету тепер часто можна зустріти жарт про кілька способів боротьби з коронавірусом. Китайський – оголосити найжорстокіший карантин, вбухати купу грошей. Шведський – нічого не робити. Та ординський – оголосити китайський, реалізувати шведський, різницю вкрасти. По суті, як і кожний жарт, він відображає не реальність, а лише ставлення до неї. Тому у вирі емоцій, навалі суб’єктивної інформації, наявності різновекторних інтересів аналізувати та прогнозувати розвиток подій цілком безглуздо. Тим паче, що це не має жодного практичного значення, оскільки найдосконаліші паперові плани завжди розбиваються скелею нових викликів і виконані можуть бути також лише на папері.
Так сталося, що розпал епідемічних заходів в Україні співпав з першою річницею президентства В.Зеленського, що викликало нову інформаційну хвилю. Так само суб’єктивну, як і ставлення до карантину. В одному з імпровізованих фейсбучних опитувань, де пропонували оцінити діяльність президента від 0 до 10, більшість оцінок становлять якраз 0 та 10, що жодним чином не відображає об’єктивну реальність, а лише емоції, залежно від світогляду респондента. Тобто, в такому емоційному контексті розчарування чекатиме всіх. І тих, хто очікує манну небесну від нового президента, і тих, хто ніяк не дочекається його повного провалу. Хоча, як не парадоксально, але саме з таких суперечливих, часто взаємовиключних оцінок складається об’єктивна реальність, яка набагато нудніша, ніж вигаданий світ щасливих мелодрам чи панічних жахалок, що заполонили стрічки новин, фейсбучні та інстаграмівські профілі. І саме ця реальність визначає напрямок розвитку суспільства, а не бажання окремих, навіть дуже впливових груп.
Тому в сухому залишку, підсумовуючи рік президентства В.Зеленського, можна констатувати наступне: 1) корупція спустилася з вищих щаблів влади на сходинку нижче. Це не означає, що процес став незворотнім, але крок зроблено. І заслуга в цьому, в першу чергу, суспільства, яке не пробачає владі зосередження на своїх власних інтересах; 2) влада пройшла значний процес оновлення і перестає бути закритим клубом феодального взірця. Знову ж, процес цей не завершено і не може бути завершено, але змінюваність та конкуренція у владних кабінетах є необхідною складовою динамічного розвитку; 3) система не може бути подолана волею однієї особи чи групою ентузіастів, а повинна пройти складний шлях трансформації відповідно до рівня суспільства. Президентські чи парламентські вибори можуть лише прискорити або пригальмувати цей процес і не більше.
Власне, головне своє призначення – десакралізацію влади – феномен Зеленського виконав. Тепер лише від громадян залежить, чи готові вони далі рухатися цим шляхом, розподіляючи владу по горизонталі через місцеві громади, чи налякаються власної свободи, щоб знову повернутися до безпечної безвідповідальності через таке звичне централізоване управління. Ба більше, несподівана світова пандемія поставила це питання ще глибше – про десакралізацію самої релігії. Бо в період Великодніх свят перед кожним постало питання – чи продовжувати вірити у незмінність та святість традицій, чи їх можна та навіть необхідно змінювати заради здоров’я і безпеки оточуючих. Згідно з усіма законами природи переміг здоровий глузд. Тому усі ці апокаліптичні настрої виглядають явним перебільшенням, хоча зміна свідомості й не буває безболісною.
Водночас, вірусна зараза дала відповідь на ще одне питання, яке дискутується останніми десятиліттями – чи можна забезпечити достойне життя в окремо взятій країні? І вона цілком однозначна – ні! Глобалізація економічна, політична, безпекова – настільки ж незворотній процес, як і дія законів Ньютона чи Дарвіна. Звичайно, з ними можна сперечатися, але це доля марґіналів на кшталт «міських божевільних» чи Північної Кореї. Для звичайних громадян та більшості країн питання полягає лише в тому, наскільки швидко, якісно та на яких умовах вони можуть інтегруватися у світову спільноту.
Тому політика наступних десятиліть формуватиметься на двох рівнях – міждержавних регіональних об’єднань, які з часом неодмінно розширюватимуться. Та на рівні місцевого самоврядування, яке, за визначенням, призначене вирішувати головні соціально-побутові, освітні, медичні, культурні потреби громадян. У найближчі пів року Україна вступає в цей надзвичайно відповідальний етап формування влади. Причому, тепер громадяни повинні орієнтуватися не на кілька загальнодоступних політичних гасел, а на конкретних людей, які добросовісно чи не дуже, вміло чи бездарно, законно чи злочинно будуть розпоряджатися їх грошима та майном. І чим краще виборці це зрозуміють, тим відповідальніший буде їх вибір.