Найкоротша відповідь – не сказати, а зробити
Ернест Хемінгуей
Вперше порнографічний журнал я побачив десь у третьому класі на початку 70-х. Його знайшов мій однокласник у свого батька – високопоставленого працівника Закарпатського обкому КПУ. Оскільки ми довго дружили, я не один раз чув нотації цього батька синові, а заодно і його товаришам, про жахливість розпусти, якої ми допускаємося, слухаючи рок, відрощуючи довге волосся та вдягаючи джинси і майки з надписами розтлінного Заходу. А перед очима у мене спливали картинки американського журналу, які цей солідний дядька роздивлявся, відпочиваючи від ролі чиновника та високоморального глави сімейства.
Чомусь такі асоціації у мене викликав бурхливий сплеск моралізаторства, пов'язаний з каналом 1+1 та виступом В.Зеленського у новорічну ніч. Не подобається – не дивися і не слухай. Благо, є десятки каналів і така ж кількість кандидатів у президенти. Так ні. Виявляється, величезна кількість рафіновано культурних громадян прикута до цього «низькопробного гумору» і повчає інших, як треба сприймати «клоуна». Думається, що і згаданий партієць придбав журнал, щоб, так би мовити, знати ворога в обличчя і з інших сторін тіла.
Ще кілька тижнів тому, я цілком поділяв думку, що феномен В.Зеленського є казус, коли мільйони громадян сприймають героя серіалу або «шоу» як реальність та проектують на нього свої нездійсненні бажання. Я й сьогодні тримаюся цієї думки й віддаю собі звіт, що серед великої кількості його прихильників панують інфантильні настрої віри у всемогутнього правителя. Але реакція української спільноти і «політичний» образ В.Зеленського, який постав у інтерв’ю, остаточно переконали мене, що такий феномен надзвичайно необхідний та корисний для України. І справа навіть не в тому, що акторство В.Зеленського відрізняється від акторства П. Порошенка, Ю.Тимошенко, О.Ляшка чи Ю.Бойка лише мірою таланту. А в тому, що пошук нового обличчя в політиці та проекція його на В.Зеленського кардинально вплине на десакралізацію влади, яка конче необхідна суспільству. Бо ця віра у всемогутність традицій на противагу особистій відповідальності породжує у громадян незрозумілий страх перед ініціативою, не схваленою зверху. А це – шлях рабства, який категорично не сприймає самоіронію. Тому не важливо, займе якусь посаду В.Зеленський, або ні, але сам рух у цьому напрямку вже є живильним ковтком свободи.
Я не хочу тут мудрувати, що епоха Відродження почалася з Боккаччо, або Просвітництво – з Вольтера. Не хочу просторікувати про основоположника української літератури І.Котляревського з його «Еней був парубок моторний», М.Гоголя або В.Гавела, який, як драматург, увів термін «Абсурдистан». Хоча, можливо, з часом й слід повернутися до цього. Я хочу сказати, що політичний образ В.Зеленського поки для мене значно людяніший, ніж інших, вже згаданих в попередньому абзаці, акторів театру абсурду. А незаперечний талант та гострий розум, можливо, стануть запобіжниками тієї самозакоханої думки, що влада може вирішувати все – за людей і без людей.
А перед критиками «низькопробного» гумору, «аналізаторами» хитромудрих технологій, високими професіоналами державної служби та суспільних відносин відкритий простий шлях. Зробіть краще. У вас недосяжний рівень освіти, величезний досвід, маса зв’язків і ресурсів, бездоганні особисті якості і що там ще потрібно для набору слів. Вперед!
У зв’язку з цим хочу навести спогад дружини видатного режисера Л.Гайдая. Перед черговими зйомками чоловік знервовано ходить по хаті і чимось мучиться. А дружина його питає: «Льоня, что с тобой?» - «Не знаю как снимать». А вона підходить до столу, бере в руки докладну розкадровку й показує йому: «Ну как же. Тут все расписано. Где камеры, как выставлен свет, что делают актеры». На що Гайдай підходить до неї й тепло обнімає: «Как я тебе завидую. Ты все знаешь». Не знаю чому, але я думаю, що і В.Зеленський «заздрить» тим, які знають з чого повинні сміятися люди.
P.S. Для глибоких аналітиків, які в коментарях вираховують, на чиє замовлення написана стаття, хто мій роботодавець і таке інше, повідомляю, щоб два рази не вставати. Мій роботодавець – покупці саджанців в Україні, яких нараховується з десяток тисяч. До речі, ексклюзивно український продукт. Серед них, напевно, є партійні й безпартійні, ватники й вишиватники, інтелігенти і не дуже. Моя особиста зацікавленість полягає в тому, щоб таких громадян, які мають гроші не лише на виживання, а й на присадибну ділянку, дачу, аграрний бізнес, ставало дедалі більше. А чиновники, якщо не можуть допомогти, щоб не заважали.
Це все, що нас поки об’єднує з В.Зеленським.