"Sweet child in time/ You'll see the line/ The line that's drawn between/ The good and the bad"
"Миле дитя мого часу. Ти побачиш межу. Межу, що пролягла між добром і злом"
Чотирнадцятирічним хлопчиною, принишклим до старого VEFа, ловив я ці слова, що проривалися крізь гамір ефіру. Неймовірний, надзвичайно сильний і разом з тим м'який голос Айєна Гіллана, цього Ісуса Христа оперної рок-сцени. Глибокий, ніжний звук органу "Hammond" з-під рук Джона Лорда, справжнього Господа цього інструменту. Англійською Лорд – і Господь теж. Віртуозне, пронизливе соло Річі Блекмора, похмурого і відлюдькуватого Паганіні гітари. "Deep Purple". "Child in Time". Пісня, ні не пісня, – твір, що заклав нову епоху в історії року. Ні слова про кохання, улюблену тему юначого покоління часів в’єтнамської війни, субкультури хіпі і студентських протестів. Та й загалом незрозуміло, про що вони співають. "Подивись на сліпця, що стріляє у світ. Кулі збирають свою данину." Що це? І лише згодом до тебе приходить уся глибина алегорії цього твору. Потужна, справжня, магічна музика, злиття ритму п’ятьох молодих сердець, прекрасного смаку і бездоганної інструментальної техніки. Найстаршому з них, Джону, тоді не було і 30. А він грав разом з Лондонським симфонічним оркестром! Наймолодшому, ще одному Айєну, Пейсу, ледь виповнилося 20 (а нещодавно, під час останнього "довгого прощального" турне – 70!). І ці хлопці змінили мій світ. Правда, не так, як "Beatles", ті, до слова, перевернули його.
Я сидів у заповненому залі краківської арени "Таурон". На сцені були вони, кумири моєї юності. Вже сиві, не такі стрункі, як колись, як тоді. Здебільшого стояли, лише інколи, ніби забувшись, гасали сценою. Бас-гітара Роджера Гловера при цьому сильно нагадувала автомат командос. А закриєш очі – і знову ти юнак, і знову ця музика бере тебе у полон. Тоді, в 70-х, вони були вдвічі старшими за мене. Зараз ми майже ровесники… Парадокс часу. Мого часу. Дитям якого був і я.
У залі здебільшого сиділи мої ровесники. Багато з них у тенісках з кабалістичними знаками, які ми малювали на обкладинках шкільних зошитів – "dp". Із залишками сивого волосся, стягнутими у "хвостики". У фан-зоні стояла молодь. Часом мені здавалося, що ці хлопці та дівчата прийшли просто вбити час. Розвіятися. Відтягнутися. Вони пили пиво, розмахували смартфонами, що світилися у піднятих руках. Танцювали геть усі дві години. Вигукували щось своє, інше, ніяк не пов’язане зі сценою. Їм було байдуже, хто там вже десяту хвилину віртуозно виконує на органі попурі з творів Моцарта і Шопена чи молотить по барабанах і тарілках у повній темряві. Це покоління Емінемів, Мерилінів Менсонів, Децлів, "Мозгов" та інших Монатиків. До речі, так само вони поводились і "на розігріві", де зі сцени гриміла якась група місцевого розливу. Це добра справа – "гріти" корифеїв. Колись "Океан Ельзи" "грів" "Табулу Расу". Де тепер "Табула"? Там, де й "Раса"...
А ми, що сиділи у залі, підспівували. Ми ж, на відміну від юрби, ЗНАЛИ СЛОВА! "Space Truckin' " я проспівав дуетом з самим Гілланом! Шкода тільки, що він ніколи про це не дізнається… Здається, не лише я знову відчув себе підлітком, якому просто пощастило потрапити сюди, у цю хвилину, у таку неймовірну атмосферу мистецтва, драйву і добра. Добра – бо воно було всюди, ним було насичене повітря, воно бриніло під стелею, цілком наповнюючи тебе.
Ви спитаєте, а де ж зло? До нього я і підходжу. На тому святі добра мене не полишала одна-єдина думка. Чому я не міг сидіти або танцювати перед такою сценою тоді, у 70-х, як сиділи і як танцювали мої польські брати і сестри? Чому ці старці у пижикових вушанках, що двічі на рік стояли на кришці домовини свого ідейного натхненника і ватажка, вирішували за мене, що мені читати, що дивитися, яку музику слухати і якої довжини волосся носити? Їх штучні щелепи розповідали нам, де добро, і де зло. Вони (не щелепи, а їх носії) і були втіленням зла. Вони годували нас Пікулями та "почвенными" Распутіними з Проскуріними. Про Ахматову, Цвєтаеву, Пастернака, Симоненка, Стуса нам вдома розповідали батьки. Нас спокушали Лєщенками і Кобзонами. Найстрашніше і найогидніше, що той ще співає. Джім Моррісон, Джіммі Хендрікс, Дженіс Джоплін, Марк Болан, Девід Байрон, Джон Леннон, Джордж Гаррісон – вони вже ніколи не вийдуть на сцену. І Муслім Магомаєв, і Деміс Руссос. Та ще десятки й десятки. А цей – співає... "Дядя Вова, мы с тобой!"
Вони "штампували ракети, як сосиски". Ракет було вдосталь, ось сосисок як раз бракувало. Тому в них пхали туалетний папір. Якого не було геть ніде, крім столиці. Народ і тут знайшовся – у справу пішла преса, здебільшого, партійна. Чого-чого, а її було повно. Більш того, вона йшла на вагу, як нинішнє заморське ганчір'я. 20 кг – рулон туалетного паперу. Як цікаво замкнулося коло!
Зло породжує зло. Воно труїло не одне покоління нас, колишніх радянських. Воно затуляло нам рота на довгі десятиріччя. Не всім, скажете ви. Так, не всім, але тих, хто відважувався не мовчати – одиниці. Потроху ми позбуваємось цього зла. Але як боляче за недочитане, недоспіване і недочуте! Недобачене! "Летючий свинець поки тебе оминув. Заплющ очі та нахили голову. Чекай на рикошет". Кулі все ще літають...
Останні акорди. Світло згасає. Темна сцена. Вони не виходять на біс. Вони виклалися на повну. Кожному з них вже восьмий десяток... Я йду нічним Краковом. Вічна музика у цьому вічному місті, яких обох я кохаю щиро і майже до нестями. Вони разом, поруч. Як і добро та зло. Але між останніми пролягла межа, яку ти побачиш навіть з заплющеними очима. Бо ти – дитя свого часу.
