Влада цю межу переступила. Тепер вже суто правове та навіть політичне вирішення конфлікту - неможливе. Знову вирішальну роль відіграватиме вулиця. І від кількості людей на ній залежатиме, чи стане протистояння кривавим, дуже кривавим або безкровним. Адміністративно-репресивна машина вже запустила свою логіку, коли через обладміністрації мобілізують людей на провладні виступи, через освітніх чиновників (куди без них) залякують вчителів, батьків, щоб ті не виявляли своєї активності в соціальних мережах, бо СБУ все відслідковує і таке інше. Тобто, коло замкнулося і стало зрозуміло, що внаслідок двох революцій пострадянська корупційна система не демонтована та необхідна третя спроба.
Політична вага Михайла Саакашвілі якраз і вимірюється силою протистояння громадянського суспільства з цією самою системою. Якщо одне або друге явно переважають, то він не потрібен, але якщо їх потенціал врівноважується, то у суспільства виникає запит на таран, який би прорвав кругову оборону феодалізму, що має властивість відроджуватися при будь-яких політичних режимах.
Виходець з радянської еліти, М.Саакашвілі чудово знає її зсередини. Водночас, активне прилучення до західних цінностей, помножене на неабияку політичну волю, зробило його найбільш успішним реформатором на пострадянському просторі. Е.Шеварднадзе, також радянський реформатор, але зовсім іншого покоління, став першою політичною жертвою запального Міхо, як тільки перетворився в інструмент старої еліти при нових порядках. Завдяки цьому в Грузії відбулись найефективніші економічні реформи, батьком яких вважається Каха Бендукідзе, і завдяки цьому М.Саакашвілі став ворогом №1 наймогутнішого та найпослідовнішого захисника корумпованої радянщини В.Путіна.
Відродження М.Саакашвілі вже як українського політика відбулось завдяки новій владі, причому - всупереч її волі. Спочатку його намагались використати як вітрину для Заходу та дубину проти окремих олігархів, зокрема І.Коломойського. Потім П.Порошенко протаранив за допомогою Саакашвілі «Народний Фронт», вибивши з обойми влади А.Яценюка. І далі прагнув використовувати для атак на Ю.Тимошенко та розпорошення опозиції на правому фланзі. Однак масштаб особистості Саакашвілі не підходить для ролі «болванчика» в чужій грі. І тут П.Порошенко допустився фатальної помилки. Він вирішив зіграти роль царя - хочу жалую, хочу караю, хочу даю громадянство, хочу позбавляю. І тим самим занурив творця «кольорових революцій» в улюблену ним стихію. Відтепер «Міхо» став не просто одним з політиків з півтора відсотковим рейтингом, а символом несправедливості, боягузтва та зрадливості нової влади. Всі подальші події тільки підсилювали імідж обох сторін і тепер остаточно вивели конфлікт за межі правового поля.
Звичайно, реальне життя набагато строкатіше, потребує деталізації багатьох фактів, які при нагоді будемо аналізувати, але суть залишається незмінною.
Чи могла Україна уникнути подібного розвитку подій? Безумовно. Зараз навіть не будемо наголошувати на тому, що виконання значної частини декларованих реформ просто обеззброїло б опозицію в її нещадній критиці. Тому, коли провладні агітатори звинувачують М.Саакашвілі в популізмі, то це виглядає навіть дуже смішно. Бо П.Порошенко, як показала практика, затьмарив в цій царині саму Ю.Тимошенко. Але мова зараз не про цей гріх усіх, без винятку, політиків. Йдеться про цивілізовану практику. Якщо в країні наступає криза ідей, уряду, парламенту, коаліції, то демократи йдуть на вибори. Тирани - до узурпації влади. Останнє і є причиною революцій.
Нещодавній приклад Великобританії. Уряд не може домовитися. Прем’єр виходить до виборців і просить їх розсудити. Через два місяці новий парламент формує новий уряд і країна без катаклізмів прямує далі. До речі так само діяв М.Саакашвілі - в Грузії, а В.Ющенко - в Україні. Тирани мислять інакше, от і грузнуть в корупційному болоті.
Наразі в українському парламенті, як показало голосування за зняття голови антикорупційного комітету Є.Соболєва, сформована антидемократична коаліція з представників БПП, НФ, «Радикалів», «Відроження», «Волі народу», Опозиційного блоку, яка не відображає волі виборців. А значить - говоритиме вулиця.
Відтак феномен Саакашвілі не можна пояснити без міжнародного контексту подій. Бо Україна, яка опинилась в епіцентрі світової геополітики, просто приречена пристати до якогось центру тяжіння, а згадана в попередньому абзаці змова корупціонерів її знищує. Саакашвілі, НАБУ, діяльність невеликої групи єврооптимістів поки залишаються тими маяками для Заходу, які сигналізують, що реальні євроатлантичні устремління українців ще живі. Їх поразка означатиме, що лінію стримування російської експансії слід зміцнювати не біля Донбасу та Криму, а десь ближче до Карпат та Прибалтики. Бо не осушене українське корупційне болото легко зіллється з російським через феодально-корпоративні структури. І, навпаки, успіх українських реформ кардинально підірве міцність режиму В.Путіна, демонструючи його історичну безперспективність.
У зв’язку з цим обов’язково слід згадати статтю Віталія Портнікова з аналогічним заголовком. Мабуть єдину з тих, які я зустрічав, де критика Саакашвілі піддається більш-менш глибокому аналізу і тому заслуговує на увагу. В ній Портніков порівнює Саакашвілі з Троцьким і далі, спираючись на історичні паралелі, попереджає про можливі загрози. Не буду вдаватись до детального аналізу, але зверну увагу на дві речі. По-перше, альтернативою Троцькому став Сталін, як ставленик номенклатури, яка хотіла «матеріальні блага, квартири, пайки та домашніх працівниць». Не відомо, яка б доля чекала нашу країну за керівництва Троцького, але альтернатива відома і доля більшої частини номенклатури також. Але головна маніпуляція статті прослідковується в останньому абзаці, де як історичні аналогії згадуються фашистські та «лівацькі» Муссоліні, Гітлер, Фідель Кастро, Чавес. Хоча за всіма параметрами ліберальної ідеології та світосприйняття для Саакашвілі набагато ближчі Гавел, Валенса, Де Голль, Аденауер. Тим більше він вже продемонстрував реальний приклад демократичного відходу від влади.
Проте, такий підхід свідчить, що значна частина колишніх революціонерів, яких Портніков називає системними політиками і до яких відносить П.Порошенка, хоче тільки «владу і грошей». Тому вони не розуміють М.Сакашвілі, який прагне системних змін. Справа лише в тому чого хочуть активні громадяни України?