Пробудился сын Бескидов,
Зачал розмышляти,
Над гробами своих дідов
Горенько вздыхати…
(Піснь осмая. Співаник Івана Воробля, дяка Суківського.
Рукописні закарпатоукраїнські фольклорні записи 50-60 рр. ХІХ ст.
з фондів Якова Головацького)
Меджи двома берегами вода каламутна,
Меджи двома озерами рибка баламутна.
(Піснь 5. Липовска, з Галичини. Співаник Антонія Кралицького,
учителя Чабинського. Рукописні закарпатоукраїнські фольклорні
записи 50-60 рр. ХІХ ст. з фондів Якова Головацького)
Цікавим виявився сюжет.
Спершу я перебіг у ФБ поширений приятелькою допис Степана Форкоша у «ProZak»-у: «Чому через мовний конфлікт дехто робить ворогами всіх закарпатців. В Україні почалася нездорова істерія проти закарпатців».
Побіг стрічкою далі, але щось зачепило і муляло. Тож при першій нагоді перечитав уважно першопублікацію. Коментар напрошувався в процесі читання, бо надто очевидна ідеологічна мулька. Та вирішив поспостерігати, як вона спрацює.
Мушу визнати, що з боку автора – дуже мудрий хід. Нібито апелюючи до Саакашвілі, Матіоса й Гвоздя, Степан Форкош змалював неймовірно живописну й щемливу картину мультикультурної душі закарпатця.
Та от купилися на цю наживку люди, яких я маю за тверезо мислячих, які, хочу вірити, перечитують тексти, а не лише анотаційні фрази, і вже тоді лайкають і поширюють.
Отже, маю думати, викладена в достатньо розлогому тексті з рефренним зверненням до «шановних співгромадян» концепція трактування певної (насамперед – ідеологічної) проблеми знайшла вдячних споживачів.
Для мене ця ситуація й цікава більше в контексті з’ясування механізмів маніпуляції масовою свідомістю. Таким чином, твердячи, що Степан Форкош професійно володіє цим мистецтвом, я не жартую, навіть і не натякаю на КВН, хоча це також ідеологічна технологія-мулька комуністичних і посткомуністичних часів.
Врешті, все це змусило мене глибше залізти в поле, де згаданий автор засіває. «ProZak» − не Бог знає що, але ресурс відносно потужний. Одним словом, «місний». Часом від нього смердить (на жаль, не в мультикультурному сприйнятті братів словаків).
Що ж до самого тексту публікації Степана Форкоша скажу, що він не має прямого стосунку до реального стану речей, власне − є його віддзеркаленням навиворіт. Ну хоча б: «в Україні почалася нездорова істерія проти закарпатців». І вона, ця істерія, виявляється, присутня «вже давно». Де це все, про що пише автор, відбувається? В окремих головах. Бо актуалізація нашої регіональної проблеми спричинила здорову реакцію посилення ідеї соборизації, солідаризації всього українського громадянства у відстоюванні власних національних і державних інтересів.
Очевидно, що в розкрутці запропонованої Степаном Форкошем ідеологеми в закарпатських владних структурах є зацікавлені посадовці. Зокрема ті, про яких автор пише: «влада Закарпаття стала на захист закарпатських угорців». Так розумію, що вони боронять українських угорців від вивчення державної мови.
Слово Степана Форкоша в обороні чесних закарпатців послідовно маніпулятивне. Підміна понять тут виконує роль народно-пісенної традиції творення міфічного (або ж – казкового) образу. Виявляється, є такий народ – закарпатці. Бог щедро наділив його всілякими чеснотами, що хоч на скибу масти. А є ще українці, уявіть собі, – також різні, але соборні в прагненні до нездорової істерії щодо наших, «місних».
Мовознавчі одкровення Степана Форкоша, хоч і не хибують оригінальністю, але не можуть не розсмішити навіть не спокушеного в КВН-івських штучках більш-менш освіченого читача. Виявляється, по наших селах люди говорять зовсім не так, як інші люди, бо «це мало схоже на українську мову». Й угорці, виявляється, не впали з неба, а тут споконвіку. До чого, зрештою, тут денаціоналізація і жорстка мадяризація упродовж цієї споконвічності? Та й асиміляційні процеси, загалом – закономірне явище, особливо в терені української міждержавної суміжності. Й особливо, коли є ідеологічний центр, свідомий своєї високої місії в цих процесах. Й особливо, коли є фінансовий ресурс, спроможний винагородити відповідних провайдерів. До речі, ще на людській памʼяті не такі вже давні часи, коли представники соціального прошарку, до якого належимо ми із Степаном Форкошем, і в конторах, і в побуті активно послуговувалися мовами, «мало схожими на українську».
Визнаю, акцент в анотаційній фразі поставлено безпомильно. Після уже звичного й розкрученого в медіа тегу «мовний конфлікт» цей цвяшок – «в Україні почалася нездорова істерія проти закарпатців» – влізе в тім’я по саму головку...
