Видання покликане дати початкову інформацію про метра студентам або туристам, заінтригувати їх, показати, що і тут люди не ликом шиті і здатні поставити не одну загадку. Задля цього одразу подаються 50 фактів із життя митця – кожний як цвях у голову. Отак-от, живеш-живеш, а лишається від тебе усього п’ятдесят блискіток. П’ятдесят анекдотів у кривому дзеркалі людської пам’яті. І добре ще, що бодай вони. Від більшості не лишається і стільки.
Також тут інтерв’ю з одним із київських колекціонерів і галеристів Миколою Білоусовим, де подається цікавий погляд збоку. Сама книжка побачила світ за сприяння відомих ужгородських колекціонерів Михайла і Анжели Манів. Інтерв’ю важливе тим, що при відкриває завісу у цей теж по-своєму загадковий світ: як побутує класичний живопис в сучасній Україні, через які кола пекла він змушений проходити. Багато чого, звісно, лишилося між рядками – маємо на увазі і трагічну загибель Магди Ерделі, і неможливість продажу викрадених від неї картин і багато чого іншого.
Натомість є уривки з нотатників-щоденників Ерделі, велика добірка його афоризмів і навіть його вірші (білі) у перекладі з угорської П.Балли. Є огляд дванадцяти книжкових видань про Ерделі.
До книжки, на жаль, не увійшла п’єса О.Гавроша про А.Ерделі «В Парижі гарне літо”, яка тут дуже очікувана і цілком доречна (авторський варіант суттєво різниться від сценічного). Щодо неї виникає така асоціація. Великий сталінський терор в український літературі стартував у ніч з 11 на 12 травня 1933 р., коли арештували харківського письменника Юліана Шпола. Відтоді арешти стали ледь не щоденними. Так от, ще до того Шпол постійно наспівував:
Скоро солнечное лето,
Скоро сбудутся мечты,
Покупайте у Сюзетты
Ароматные цветы.
Типу передчував, що все збудеться з точністю до навпаки, тому треба любити життя поки воно ще триває. Це фактично варіант тієї самої улюбленої пісеньки Ерделі, за якою названо п’єсу. Нашому художникові не судилося бути репресованим, хоча балансував на тій межі не раз. Він співав ту саму пісеньку практично водночас зі Шполом, тільки зі свого прекрасного далека. Бо комусь нари, а комусь – Канари. В смислі – Мюнхен і Гаржилес. Закарпатці перебули 37-ий рік у більш демократичній державі, а коли вже потрапили під владу Сталіна, то теж якось проскочили. Режимові, очевидно, потрібен був невеличкий кавалочок Європи всередині власної держави. От Ерделі це і забезпечував. Розслабитися йому не давали ,але і з’їсти теж не з’їли.
Ну а загадка Ерделі – в чому вона? Це своєрідний Мауглі світового живопису. Народився у лісовій глибинці, що і підкреслюється його прізвищем, але далі розвивався не в цьому традиційному середовищі, а потрапив до зграї вовків – європейських модерністів різних напрямків. Став там своїм. Зграї, щоправда, не очолив (хоча міг – і не раз), але врешті-решт повернувся до свого роду-племені, як і його літературний аналог. Життя Ерделі – казка наяву, вибудована за всіма композиційними законами цього жанру, із відповідними персонажами навколо нього. Мовляв, пройдеш цілий світ, а щастя знайдеш лише вдома. Правда, воно дуже специфічне, більше посмертне, ніж прижиттєве, а все ж.
У книжці-колажі, книжці-мозаїці вдалося створити дуже специфічний портрет справді великої людини – з окремих цяточок складається незнищенний життєлюб, який мав що сказати людям і умів це зробити. То ж не дивно, що вже добрих 70 чи 80 років увесь закарпатський живопис розвивається під його знаком. Закодував.