Одні тішаться – от повернеться Савченко та й розжене усіх корупціонерів, бо вона такий символ нації, що варто їй лише стати президентом, та й прийде нам Божа благодать. Інші активно інтригують на її імені, здобуваючи політичні та корисливі дивіденди. Вбивчий приклад – «закон Савченко», через який на волю вже в найближчий час вийде ціла плеяда злочинців. Треті – найбільш масова аудиторія – дивляться на все це, як на захоплюючий серіал і розчиняються в його героях: «От як ми показали «fuck» Путіну! А те, що терпимо навколо себе хамство й лицемірство, то не біда. Жити якось треба. Головне, що середній палець Надія гарно показала...»
Але мова зараз не про те, щоб розбирати сильні чи слабкі сторони Надії Савченко та виторгувати з цього якісь плюси, а про те, що створення кумирів справа взагалі не вдячна та жодного конструктиву не несе. І прикладів тут більш ніж достатньо. Тетяна Чорновіл, Семен Семенченко, Сашко Білий, Ігор Мосійчук, Володимир Парасюк, «Правий сектор» ще недавно в одних викликали величезне захоплення, потім породжували гірке розчарування, однак проблем це не вирішувало. Бурхливий сплеск емоцій добре для театру, шоу, загалом для мистецтва. Можливо, спонукає до короткострокових змін, проте сутності буття він не змінює. Бо соціально-економічні стосунки – це буденна проза, а гра пристрастей – навпаки, надто сприятливий ґрунт для різноманітних афер та суспільних катаклізмів.
З точки зору звичайної людської моралі голова Закарпатської ОДА Г.Москаль є типовим грубіяном та хамом, недостойним будь-якої керівної посади через систематичні образи залежних від нього людей. Особливо неприпустимою є така поведінка державного службовця І рангу, бо всі розмови про етику на державній службі виглядають знущанням на тлі його безцеремонності. Відповідно, чого вартує тоді «Закон про державну службу» чи реформа патрульної служби, коли ми наочно спостерігаємо зовсім інші еталони поведінки в особі Г.Москаля або А.Авакова? Відтак, за результатами львівської групи «Рейтинг» Г.Москаль входить до трійки політиків України за позитивним ставленням. То на що заслуговує країна, яка обирає собі таких героїв?
Інша ситуація навколо протестів з так званою «пересічкою». На ній прогнозовано засвітилися штатні «шоумени» піар-скандалів, яких вправно використав той же Г.Москаль. Дарма, що це невідворотно псує й без того кволий імідж західних воріт України, головне – сподобатися власним плебеям. І мети досягнуто. В результаті неймовірних зусиль малограмотних активістів розроблений аж цілий законопроект, який дуже прискіпливо перед фотокамерами вичитував «губернатор» й урочисто доправив його у Верховну Раду. Ніби проект закону не можна було розробити без протестів. Але головне навіть не в цьому, а в тому, що під шумок фактично намагаються узаконити контрабанду автомобілями та зміцнити корупційну основу митниці. Бо у виграші залишаються спритники по роботі з документами, довідками, служби, які регулюють перехід через кордон тощо. Тобто, для абсолютної більшості громадян України цей закон нічого не дає, а виграють від нього лише лобісти монополії вітчизняного «автонепотрібу» та прикордонні ділки. Така от героїчна боротьба з європейськими правилами конкуренції.
Ще один сюрприз, який не міг не з’явитися після скандальних виборів мера в Ужгороді. Міська рада виділила з бюджету 13 млн гривень на перевезення пільговиків. Отримають їх перевізники, які, як відомо ужгородцям, «жодного» стосунку до новообраного мера не мають. До речі, за ці гроші можна було купити 26 тисяч виборців, а за Б.Андріїва проголосувало у першому турі всього 10,7 тисячі, у другому – 20,6 тисячі. Таким легким способом витрати вже відшкодовані. Крім того, на гривню підняли сам проїзд, не говорячи про інші дивіденди. А ми продовжуємо шукати винних десь на стороні, ніби не самі себе ошукуємо, спокушуючись на легкі гроші під час виборів.
Тим часом активісти граються в обговорення якогось міфічного генплану забудови Ужгорода. А Б.Андріїв як вправний маніпулятор дозволяє їм побавитися цією пустушкою. Десь кокетує, десь опирається, десь поступається, тобто, як досвідчена кокетка, розпалює в клієнта почуття власної величі, щоб потім обібрати його до нитки. І всі задоволені, бо ніби виконують величну місію.
Таке от гібридне життя, коли офіцер-льотчик, замість виконання своїх прямих обов’язків, змушений йти добровольцем в міліцейський «Айдар», а потім як заручник доводити своє право захищати Батьківщину. Коли «губернатор» скаржиться, що не має повноважень ні захистити вибори від фальсифікацій, ні навести лад з безконтрольною вирубкою лісу, ні вплинути на митницю, але перетворює все в буфонаду, де в головній ролі – блазень, призначення якого – вигукувати непристойності. За подібним сценарієм проходять й сесії Закарпатської обласної ради, яка приймає звернення, що абсолютно не стосуються її компетенції (про запровадження санкцій щодо Російської Федерації, звільнення Н.Савченко), а нагальні питання місцевого бюджету ховаються у комісіях, щоб потім тишком-нишком поділити між своїми.
Коли питання європейської інтеграції та зони вільної торгівлі зводяться до пошуку лазівок в законодавстві, щоб зберегти чиновницькі привілеї. Коли питання місцевого самоврядування скочується до базарного фарсу скуповування виборців, депутатів, активістів.
Тим часом: «Мы все еще смотрим в экран, мы все еще ждем новостей». І замість того, щоб приборкати хама, знахабнілого чиновника-корупціонера, корисливого пустомелю, які перебувають поруч, ми, як справжні язичники, продовжуємо творити собі ідолів та сподіватися на чудо. Одне слово «Дурень думкою багатіє». Це вже не Бертольд Брехт. Це наше українське.