Звісно, що мій піддослідний майданчик – рідний край, де я ввібрав у себе свідомість людей, які нині репрезентують Закарпаття у світі. Світ і Закарпаття – мій полігон. Творчий. Безумовно, в даному разі Київ – лише допоміжне у великому дійстві Бодлера, закарпатського, українського. Ідеться про те, що в особі поета Бодлера прагну засудити тих, які не варті самого ж Бодлера. Бодлер для Франції – саме віддзеркалення Франції, проте ж офіційна Франція свого часу відкинула його як непотріб і засудила. Закарпаття, як і загалом моя ненька Україна, нині на Бодлера не зважає. Перфектного поета й французького шовініста. Закарпаттю, як і загалом моїй неньці Україні, подавай – перфектного Федора Шандора та іже з ним. Подавай – туризм, бабло; та ж – бабло без комфорту. Десь, іще – ряжених вуйка з теткою в термальних водах мадярського Косина. Вуйки, тетки, мадяри, цигани й усе те – нинішнє Закарпаття. Ага, на Драгобраті ще є опришки в «Хаті магната». Сучасні опришки та донецький злодюга…
Одне слово, Закарпаття, що межує з кількома европейськими народами, мало б сповідувати – європейські цінності. Принаймні в творчості. Й узяло б до уваги ту ж таки Францію у її первісному ставленні до нею зневаженого Бодлера.
Нині політика мене мало обходить. Адже, скажімо, викладачі Порошенка й Яценюка, – мені добре відомі. (Мене також напучували викладачі не інші). Я зневажаю вишівську школу: що тоді, що тепер. Я зневажаю вчорашній світогляд. Я зневажаю батьків-тлумачів, які заклали в се нинішнє тріпотливе одоробло – поверховість і кілька звабливих ними же висловлених про себе «респектабельних» слів. Туфту женуть усі – спудеї й пофе[сс]ори (Наче – ресори). Що в Запоріжжі, Харкові та Львові. Не минаємо й Ужгорода.
Хоч, твердо вважаю: викладач – спудей та майбутній Поет і є запорукою майбутнього добротного суспільства. Здається, що я розійшовся…
У Здолбунові я прокинувся в плацкартному вагоні потяга Ужгород-Київ і занотував сі рядки після вчорашньої вистави про Гриця-Ерделі, що її інкоґніто вчора переглянув у театрі братів Шерегіїв. Ох, і паскудна ж вистава. Жах. Ужгород театральний зазнав fiasco. Якийсь угодований старезний Філіппов і пишний ситий молодик грали повік голодного Гриця-Ерделі. Не дочекавшись закінчення вистави, я покинув виставу, десь біля залізничного вокзалу придбав дві пляшки горілки, півбатона, мариновані оливки, та в потязі й «урізав» з якоюсь закарпатською флегматичною пані літер оковитої й після екстатичних з нею вправ висловив їй таку думку:
– Закарпаття вже вкотре обісрало Гриця-Ерделі. Про те я вже казав раніше на Закарпатті онлайн. Див. Гриць. Невже дрьобані закарпатці не вміють цінувати хоча б те, що вже мають!
На що почув од флегматичної закарпатської пані:
– Не думай, любчику, що я тобі сьої ночі віддалася за дві пляшки горілки… Ми ся’ любили за твого Гриця-Ерделі. А на театр – не зважай… Ужгородський. То – периферія вічна. Темна, як наша з тобов учорашня ніч.
Чмокнув її в біле личко та й в обіймах їхали з нею вдень далі, через древлянські загадкові пущі. До неменше гіршого за Ужгород театрального Кийова.
Щось пороблено з вертепами в Україні. Нема тута акторів. Хоч, кін – пустий. А в Ужгороді дотепер мерзне напіввідрізана бронзова шия Гриця-Ерделі в альпінарії. Власне, вистава ж триває в самому місті над Ужем… І серце Европи нікого не гріє!
Абсурд.