Гори… Та не просто гори! Вершини. Тяжкі, як мій хребет. Тягнуть на собі всю сю наволоч, як ріки Закарпаття: фе… потолоч тягнуть за собою, сморід і нехар – закарпатський хліб. Хліб.
А я їсти хочу. Нині – українського хліба. Хоч, учора, залюбки вминав і мадярського, і чеського, а нині – лем українського хочу. Хліба. Позаяк – він дармовий. Адже я – закарпатець. Дайте‘ ми хліба!
Хліб завше був у закарпатських хатах і помешканнях – ощипком. Я ще пам’ятаю, що таке ощипок. Ощипок – се нинішній український гура-патріот. І тонюсінький, як маца, брехун!
А мені подавайте – Коновальця. Євгена! Брехуни закарпатські. Ну, хоча б – Авґустина Волошина. Щиру душу. Коновальця і Волошина. Закарпатські брехачі. Пора б уже! Закарпатського хліба жадаю.
Я щиро люблю Україну. Но-но… Я знаю, що й ви! Закарпатські…
Та мова про інше. Доволі брехати, або ж – ліпше мовчіть. Україна – не тіло. Україна ж – душа. Така тонюсінька, як підошва моїх постолів. Ех, а в постолах легко, тільки, чую, підошва сприймає на дотик будь-яку нехар, що муляє п’яти та душу.
Різдвяного песика – я не сприймаю. Проповіді сектанта Доцинця та Мідянкові нікому не зрозумілі слова – зась, як і паплюження Закарпаття юним зеленим гівном з Виноградова. Адже мафія – мій елемент! Я поклоняюся – мафії. Вічній.
Оксана Луцишина з «Не червоніючи» так і вмерла у Флориді як початківець високого красного українського мистецтва. На превеликий жаль. Її якийсь-там, здається, «Любовний роман» нічого не важить для моє неньки України. Хіба що той опус важить для авторки «Польових досліджень українського сексу».
Проте ті шлях[о]тні, що приносять удоволення суто українським національним самкам, не сприймають ані одну, ані другу названу тетку з їхніми «місячними» писанинами. Самці жадають – спраги. Люті й колотнечі. Самці завше жадають спраглих жінок.
Одне слово, звернемо погляди поки що на Чендея та Скунця. В їхніх творах я чую запах і сморід мого рідного Закарпаття.
Вчуйте той їхній чар. Чендея та Скунця. Щось, та є в їхній творчості.
Закарпатці мої.
Щиро ваш Я.О.