На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил...
Василь Симоненко
Перечитав у фейсбуці Галю Ярцеву і Таню Дюрдь. Цілком вмотивоване сум’яття. Розпач, плач. Непогамовний біль, неприховувана нестерпна образа, зґвалтована жертовність і віра.
Це, мабуть, найчистіше і найсвітліше, що довелося почути про наші вибори. Святе сумʼяття. Новочасні плачі Ярославн на валах України.
Ці тексти варто зарезервувати для хрестоматій з історії українського державотворення, якщо їх хтось надумає колись укладати.
Хоча йдеться про елементарний емоційний вибух, нервове і, звичайно, фізичне виснаження. Про елементарну поразку, про блискуче організовану й реалізовану зачистку Майдану Духу Державотворення, Майдану Гідності.
Отож, зараз прийдуть новообрані комунальники, приберуть рештки й у визначений час поставлять нам нову йолку.
І, ясна річ, – залиють каток для малечі.
Коло замкнулося.
Навчимося думати, що це – велика наша перемога. Велика наша мирна перемога. Нас уже привітав Євросоюз і світова громадськість, ЕНЕМО й інші традиційні споглядальники вибору по-українськи.
На цвинтарі розтоптаних ілюзій ще якийсь час спостерігатимемо пару печальних жіночих постатей. Це ж іще все Україна.
Чи довго являтимуться у снах хлопці-дівчата з Майдану, з кримських військових частин і містечок, бойових кораблів і бухт, з-під Іловайська, Дебальцева, Пісків, донецького аеропорту... – того не знаю. Лише кому ці діточі сентименти потрібні? Й для чого?
Важливо, що перемогли.
Хто й кого?