Культурне наше суспільство одразу розділилося на два полярні табори – повне захоплення і всіляка похвальба авторам та акторам, з одного боку, і роздратоване означення продукту як “останнє лайно”, з другого. Признаюсь одразу, що мені ближче друге. Хтось назвав цей телевізійний виріб “Трембітою-2”. Якщо так, то це ніяк не похвала, а кінцевий присуд, присуд авторам і щирим симпатикам серіалу. Фільм радянської доби сприймався радянським в своїй масі глядачем як смішна і загалом вдала комедія, оскільки фільм той і був радянським за визначенням – своїми настроєм і естетикою. Там було зображення України лишень як театральної декорації, території, населеної смішними і недалекими, своїми “в доску” українцями а-ля Верка Сердючка, трохи попсутими і не такими культурними, як “городські”.
Природа сприйняття гумору – річ тонка. Гумор і самоіронія надто багато розкривають в людині, навіть бо оголюють її. Скористатися гумором – вимагає знання та відчуття того предмету, в сприйнятті якого виявляють і обігрують смішне. Для прикладу згадаю американський серіал про Сімпсонів. «В цих мультиках немає глибокого сенсу. Це просто дурнуваті веселі картинки» — сказав одного разу Гомер Сімпсон. Але це не так. Справжній гумор і повинен, в ідеалі, бути саме таким, сповненим сатири, подвійних смислів, алюзій, пародій і самоіронії.
Був колись на ICTV серіал “Леся+Рома”, українська версія міжнародного франкоканадського телепроекту “Un gars”. Той серіал сприймався нами поблажливо-позитивно, не викликав щодо себе емоційних зауважень, навіть отримував якісь домашні телевізійні премії. Проте, то був трохи інший час. Потому минула чи не ціла епоха. Натомість “Останній москаль” зіслужив щойно роль своєрідного внутрішнього індикатора, вибачте за потерте слово, на природну українськість у сприйнятті світу – за принципом "своє-не своє". Ото, власне, й маємо наш варіант “Нових пісень про головне”, що провиджує, яке саме майбутнє собі готуємо. Або це буде Україна від “95 кварталу” (зауважу побіжно, що їх розважальна продукція завжди здавалась мені дратівливо чужою), де для питомо українського не передбачається навіть можливості існування у своєму власному гетто, або ж це буде співіснування і взаємодія двох Україн, толерантних і терпимих до Іншості. Чи існують ще якісь варіанти?