«Хоть и замовкла моя арфа,
та хуй стоїть»
І. Петровцій
Письменники бувають різними: добрими і злими, талановитими й не дуже, «кабінетними» і товариськими, популярними і невідомими. Але є на Закарпатті «писатиль», який зі шкіри лізе, аби його помітили. То творить новий народ, мову і літературу, то гучно паплюжить своїх колег (навіть подає на них до суду), то люто ненавидить Україну. Все це виставляється на показ, аби його тільки не забули. Що ж, письменство і психіатрія завжди крокували поруч. Чимало геніїв сходило з розуму і закінчували життя в божевільнях..
Але є ще одна риса у Івана Петровція: якесь невтамоване бажання бруду. Потреба бруднописання така непогамовна, що тут копирсатися у творах слід не критикам, а сексопатологам. Так, саме останнім, бо збочення носить явно сексуальний характер.
Ось, до прикладу, слова, взяті із однієї зі поетичних (!) збірок Івана Петровція. (Даруйте за матюки, але, як кажуть, із пісні слів не викинеш).
«Хуйина, «брате хую», «чужі пизди», «пизда би ти вблізла», «єбуни», «на хуя», «ой, Иване-хуйоване», «тко не любить ся єбати, най ся заб’є у пизду», «залупа», «хуятий», «срала дівка», «а пизда регоче – єбатися хоче», «хуйик залупився», «монашка-розпидяшка», «хуйиватенько», «пиздорай», «хуяції», «поєбав бись свою матір», «гуно розпарено воняло», «так ї єбуть, што пердить», «пиздойоб», «пиздища», «хуяти по пизді», «єбучий», «єбля», «Анця-поєбанця», «тітку уєбали в рот», «пиздолом», «всюдисяєбуча стрийна» тощо.
Окремо Петровцій спинив свою творчість на священиках. Причому, із сексуальними зоологічними збоченнями: «пуп Митьо телицю уєбав в гузицю», «попадя бику дає», «пуп Митьо козу єбе», «пуп уєбав коня».
Що тут скажеш? Хіба словами самого Петровція: «Гуно в гузиці стало мозком, а мозок в голові – гуном».
Петровцій завжди силується довести всім, що закарпатці зі Сходом не мали нічого спільного, а поміж тим у своїх писаннях використовує найбрутальніші матюки, відомі від Камчатки до Карпат. Оце і є та «русинська» бесіда, яку творить автор?
Але зате, який він буває патетичний! «Я знав єдно в життю: мого села святі слова». «Святі слова» -- нічого не скажеш.
А над цими рядками я ледь не розридався:
«І най я знаву, ош вмру ниськи
Та я не вмру усьий навік:
Сяті слова – слова русинські
Несуть мій дух, таять мій лик».
Так, «лик» автора чудово передають «сяті слова русинські» із уживаних ним у тій же збірці – «хуйило», «засраниць» «пизда собача», «хуйова вош», «вбисраний», «гуно з гузиці» та десятки інших.
Цієї весни Петровцію виповниться 70. «Я все проєбав» -- так хочеться закінчити цей сумний допис авторськими словами із «безсмертної» поетичної збірки.
P.S. Не помічати бруду, значить погоджуватися з його існуванням.