Два роки примусової служби в армії СРСР виховали в мені чітке несприйняття муштри і нелюбов до зброї. Те, що служити довелося в тоді ще радянській Естонії, де мене, «бандерівця» з Західної України, називали окупантом, сформувало чітке, недвозначне і безмежне відчуття національної гідності. І в моєму армійському блокноті тоді вперше з’явилася сторінка, розмальована фломастерами в синю і жовту барви. Це був 1987-й...
У 90-му, коли перед студентами Ужгородського державного університету виступив заступник міністра оборони тоді ще СРСР, я привселюдно заявив про своє небажання завершувати навчання на військовій кафедрі УжНУ. Для того, аби отримати звання офіцера запасу, залишалося тільки пройти місячні табори. І в підсумку у моєму військовому квитку залишилося звання рядового...
Майдан 2004-го я простояв у Києві від початку і до кінця. Майдан 2013-2014 розірвав мене навпіл: ті з закарпатців, що були в цей час у Києві, мабуть пам’ятають, як я просив у них вибачення за те, що не можу бути поруч. Бо в 2004-му ще не було Закарпаття онлайн, а тепер є. Саме тому я, у виправдання, насамперед, собі, запитував кожного, хто в цей час був у Києві, де, на їх думку, важливіше бути в цю мить мені – пліч-о-пліч з ними, чи публікуючи достовірну інформацію через один з найпотужніших інформаційних ресурсів Закарпаття. ВСІ однозначно висловлювалися за те, що моє місце – в активній, патріотичній журналістиці. Бо це – пріоритет. Я дякую тим, хто сприймав і розумів це так, як і я. З цими словами мені було легше. Але для мене самого це не стало індульгенцією. Бо я знав, що за своєю внутрішньою суттю не можу не бути там, де зараз відстоюються мої власні Свобода і Гідність.
Тепер я вже ні в кого нічого не питаю. Бо коли танки Путіна стоять за кілька кілометрів від східних кордонів моєї країни, я знаю, де маю бути.
Бо є межа, за якою я вже не зможу знайти собі виправдань...
Саме тому я щойно почав збирати свій рюкзак.
Я не знаю, коли я одягну його на плечі: чи тоді, коли перший російський танк здолає смугу державного кордону України, чи коли пролунає перший постріл, чи, може, коли, не дай Бог, проллється перша кров.
Важливо те, що я знаю, де моє місце на цій розв'язаній не нами війні...