І вчора, і сьогодні прокидаюся з виразним відчуттям несправжності, якоїсь декоративності чи мультиплікаційності того, що відбувається.
Отже, якщо хочу зрозуміти себе, – ідеться про хиткість віри. Може, про поступову зневіру. Але ж хочу вірити, як і хочу знати, що чекає мене й моїх дітей.
Свідоме артикулювання лідерами опозиції та Майдану нездійснимих мет робить усіх нас заручниками фальшивого дійства.
Гасла революційні, а стан депресивний. Емоційне піднесення щире й оманливе водночас.
Десятки окремих правд вже надто довго нема кому злютувати в одну, може, й меншу, але правдиву правду, і вони повисають ялинковими іграшками над майданами України.
А звідси висновується та думка, що наш політикум, а що важніше, – світові геополітичні чинники ще не дійшли кінцевої згоди про долю українського евроінтеграційного проекту.
Сен-Жермен. Мюнхен. Москва. Брюсель.
І жодної революційної романтики.
Звертаюся за поміччю до Вікентія Шандора: «Державно-визвольна справа України, – каже він, – є одною з найбільших досі політично невирішених проблем Европи… Тому не є випадком, що обидві світові війни велися у великій мірі на державній території України та за неї... Як життя показало, концепція політичного упорядкування Европи Клемансо не витримала іспиту історії власне через те, що в ній бракувало незалежної Української держави... Метою Мирової конференції було об’єднати розділені досі народи... І як на глум долі, державна територія України була Мировою конференцією розділена... Історія дає нам знову можливість. Не легковажмо її законами і не порушуймо їх».
Хотів би я вірити Брюховецькому, що зараз промовить якісно новий молодий український політикум. Який знає не лише що, але і як робити.
А поки що це все знає Арбузов.
І Медведчук.
Отже, на часі згадати про наші українські граблі: постреволюційне розчарування. Воно вже очікує. Але…
Міра розчарування прямопропорційно залежить від співвідношення індексу очікування і реальних здобутків. Здавалося б – прописна істина.
Однак, без особливого труду можна значно пом’якшити майбутні соціально-психологічні та морально-етичні наслідки вже нині.
Для цього достатньо чітко й недвозначно, але негайно визначтити й задекларувати параметри наших реальних домагань і очікувань.
Для цього достатньо негайно ж виразно озвучити конкретний сенс і чітку послідовність дій, узалежнено від тієї чи іншої поведінки Президента і владних структур.
Якщо ж ці дві прості справи сховати під покров загальнонаціонального революційного піднесення і закономірної ейфорії Майдану (“Банду – геть!”) – нас чекає величезна травма.
Тобто, ми можемо й перемогти, але знову програємо.
Спіткнемося саме на порозі наперед сфальшованих очікувань.
Тим часом наснажую себе поезією Івана Колоса-Кошана, уродженця нашого Шандрова-Олександрівки, яка так і називається: "Під розвагу", тобто – для роздумів:
Дзвенять мечі, та чути зойк слабих,
Розчавлених життям рабів із споконвіку,
Що вже нема і поривів у них,
Й шукання сталого на власну неміч ліку.
А попри них ідуть рясні ряди борців
І кажуть їм: «Життя – закон жорстокий».
Вони ж... у відповідь із жалібненьких слів
Зробили свій девіз: «Нам дайте спокій».
«Нам дайте спокій», – не звичайний се девіз.
Бо не один із нас стає борцем за нього,
Бо не одному з нас у голову заліз,
Як істина правдива, ще й свята до того.
Та всупереч якраз – шаліє всюди бій,
Горить живе життя побуджувань суворих,
Що розкоші дає і чар солодкий свій
Лиш тому, хто мечем, а не плачем говорить.
7 лютого 1932.
І ще від Колоса:
Сонет
З великою погордою, з докором
Гляджу на вас, провідники народні,
Що вражих ласк і милостинь голодні,
Продали рідний край на ганьбу й сором.
Кляну ваш чин і кличу вам на сором:
Ви зрадники, запроданці народні,
Бо взявши підлий юдів гріш, сьогодні
Ви кажете, що ворог вже не ворог!
Так всі казали ефіальти, юди,
Щоби вспокоїти сумління й совість,
Що гризли розум їх й палили груди.
Такі і ви! Лиш давні покоління
Хоч ганьбу мали. Ваша в тому новість,
Що втратили ви й юдове сумління.