Чудово, що суспільство, народ самоорганізувався. Виняткову роль зіграли соцмережі. Завдяки цьому відбувається те, що не вдавалося вже дев’ять років (причиною був синдром розчарування у лідерах, які «зрадили Майдан»). Тож нині маємо чітке демонстрування позиції «повсталого народу»: «ми піднялися «не із-за вас, не на ваші заклики», бо «ви нас використаєте», а піднялися «за власну долю». Ці тези мають абсолютно об’єктивні підстави.
Однак почало і «зашкалювати». Включно і намаганням «заборонити» на акціях партійні прапори, а то і абсолютно скандально-примітивним намаганням не надавати на масових акціях слово партійним лідерам чи депутатам (найскандальніший випадок у Львові із народним депутатом Юрієм Михальчишиним) Цензура? (Чесно кажучи малолітні, малодосвідчені «цензори» – ведучі там вчинили таки по-сопляцьки, але п. Михальчишину необхідно було не оцінювати так через мікрофон, бо українофоби від цієї розтиражованої провокації отримали велике задоволення). Можливо, через «недовіру до всіх попередніх лідерів» нині народжуються нові. Дай Боже! Ми дійсно маємо нове покоління! Повинні бути і лідери нового покоління.
Однак, що викликає осад, що починає започатковувати тривогу, бо, чи не «вихлюпуємо із водою і дитину»?
У будь-якому цивілізованому, зокрема, і європейському суспільстві політика, «воля народу» реалізовуються через, за посередництвом політичних партій (безумовно, бажано, аби вони були ідеологічними). На те вони і існують, на те на вони і створюються.
Якщо суспільство відкидає це – є небезпека «охлократії». Вибачте, але тоді суспільством керують, у найкращому разі, дилетанти від політики, а частіше всього – популісти, демагоги, часто провокатори, за якими можуть стояти «тіньові маніпулятори» – режисери від влади чи інших реакційних сил.
А що воно таке, і чим закінчується історія добре знає. Останні приклади – підсумки «Арабської весни».
Тож у мене все більше починає тривожити гадка: а чи не стоїть за «партофобією», яка мусується на масових заходах і тінь «режисера». Мета якого:
Ще більше підірвати довіру до опозиційних партій, партійних лідерів, опозиційних народних депутатів.
Маніпулюючи екстазом нових «лідерів» вчиняти провокації.
Ціль: не лише підірвати довіру до опозиційних партій, але і до партійної системи загалом. На цій основі, опираючися на «нову громадську думку» – відразу, чи недовіру до партій, здійснити «департизацію» суспільства, тобто того, що у 90-х роках минулого століття ми так тяжко добивалися – багатопартійності. У такому разі, політична діяльність знову тоді буде віддана, як це вже було, на відкуп тіньовим кланам.
Якщо «суспільство» розчарується у партіях (Партією регіонів можна пожертвувати, як уже вщент використаним та дискредитованим «проектом»), можна буде, «виконуючи волю народу», відмінити навіть змішану систему виборів, не кажучи вже за пропорційну. Вибори знову будуть мажоритарними і роль партій буде зведена нанівець – висувати кандидатів у депутати буде «громадськість» – всілякі її об’єднання від «Украінского вибора» починаючи, аж до трудових колективів, профспілок, зборів мешканців тощо. Вам цей варіант подобається? Мені – ні!