Політичний архетип закарпатця
Понад останніх 10 років на політичній мапі України Закарпаття здебільшого асоціюється переважно з цим прізвищем. Причому як у його симпатиків так і противників. Іншими словами, Віктор Балога найбільшою мірою підпадає під визначення архетипу закарпатця з його хазяйновитістю та хитрістю, зовнішньою доброзичливістю та вмінням тримати дулю в кишені, космополітизмом в поєднанні з місцевим патріотизмом.
Народився 15 червня 1963 року в селі Завидово Мукачівського району. Одночасно це і глибинка краю, і, практично, його географічний центр. Можливо й тут присутня певна зумовленість кар’єри, бо поруч виросли й попередник на «губернаторській» посаді С.Устич та два інші найвідоміші політики краю – в.о. прем’єра України В.Дурдинець та неодноразовий віце-прем’єр В.Пинзеник.
Перші вісім років навчався в рідному селі, а середню школу закінчив в сусідньому 
Загатті, де якраз вчителювали Устичі. Ще в школі відзначався заповзятою енергією та неабиякими організаторськими здібностями. Але вони були направлені не на звичний для радянських часів галасливо-комсомольський дух, а на практичну самоорганізацію заробітку та дозвілля молоді. Тому, цілком закономірно, для продовження навчання Віктор вибирає Львівський торгово-економічний інститут, престиж якого передбачав не перспективу владної кар’єри, а міцну матеріальну базу. Після його закінчення у 1984 році служить в армії у Сваляві та Чернівцях, а з 1986 року працює за спеціальністю «товарознавство і організація торгівлі продовольчими товарами» у Берегівському та Мукачівському районах.
Період переходу країни на ринкові відносини якнайкраще сприяє професійній самореалізації В.Балоги і з 1992 року він повністю переходить у приватний бізнес, куди підтягує й родину і, насамперед, двоюрідного брата Василя Петьовку. У 1992-1997 роках В.Балога – директор ТОВ «Рей-Промінь», на базі якого формується Закарпатська продовольча група. З 1997 року воно трансформується у ТзОВ «Барва».
Найбільш характерною рисою Балоги-бізнесмена є його системний підхід, який пізніше дасться взнаки і в політиці. На цій основі він зближується з талановитим системним адміністратором І.Крілем і так утворюється чільна трійка «Барви», яка стає бізнесовим лідером Закарпаття. Психологічно вони уособлюють класичне визначення успішної групи: В.Балога – генератор ідей, В.Петьовка – критик, І.Кріль – реалізатор і чудово демонструють це на практиці. До прикладу, у 1997 році «Барва» практично повністю комп’ютеризована в той час, як найбільший конкурент «Закарпатоптбакалія» продовжує працювати за радянськими лекалами і, звичайно, не витримує конкуренції.
Хоча, безумовно, не можна оминути тут увагою й роль тіньового бізнесу, який панував у 90-х роках та М.Токаря (Гєші) з яким «Барву» тісно пов’язують. Але навіть цей, найбільш компрометуючий період, на тлі пострадянського простору свідчить швидше про плюси В.Балоги, ніж про його мінуси. По-перше, М.Токарь ніколи не був судимий, на відміну від більшості місцевих братків, а його «кримінальний авторитет» радше заповнював правовий вакуум, ніж протистояв закону. По-друге, В.Балога, почав на Закарпатті легалізацію «хаотичного бізнесу», коли на ньому ще не розумілась ні податкова, ні міліція, ні митниця разом з державною бюрократією. Тому, звичайно, всю цю ситуацію 90-х можна розглядати з позицій невинного немовляти, але вона нічого не прояснить для усвідомлення реальності.
В активну політику В.Балога подався напередодні виборів 1998 року, коли висунувся на посаду міського голови Мукачева. Але для цього вже був добре підготовлений грунт. До прикладу, ще за рік до того на роботу у «Барву» був запрошений А.Колібаба, який не міг себе реалізувати в нетрях інтриг обласної адміністрації, а в Мукачеві отримав майданчик для реальної роботи з виборцями. Був знайдений актив, як ото О.Гаваші серед освітян, В.Васюта серед медиків, Й.Кулл серед підприємців і т.д. Запрацювала газета «Старий Замок», перше в області недержавне телебачення «М-студіо». Так сформувалася мукачівська політична команда. Відповідно вона виявилася затребуваною Києвом й отримала партійну підтримку від СДПУ(о) в особі Кравчука, Марчука, Онопенка, Медведчука, Суркіса, що для 1998 року важило не мало. Тому перемога виходила безальтернативною, хоча насторожує одна особливість. В бюлетенях був лише один кандидат. Чи то команда Віктора Івановича перестаралася, чи то справді не виявилося охочих змагатися з домінуючою тоді в місті «Барвою», але у підсумку переможець здобув 82,4%. Проти проголосувало 17,6%.
«Губернатор»-бізнесмен
Однак, наступні місяці просто всмоктали В.Балогу у вихор політичних подій. Вже за півроку Закарпаття накрило найбільше за всю історію незалежності лихо – повінь. За масштабами воно поступалося лише Чорнобильській катастрофі. З берегів вийшли практично всі найбільші річки області, в тім числі постраждали й найбільші міста Ужгород та Мукачево. Тобто, владі слід було виявити не лише здібності в організації виборів, а й практичні навички у головному своєму призначенні – захисті безпеки людей. І зроблено це було далеко неоднозначно. Якщо в низці районів люди залишилися дуже незадоволеними, то десь, зокрема в Мукачеві, вони за кілька місяців не лише отримали компенсацію, а й значно покращили свої житлові умови, якщо порівняти з періодом до катастрофи. Треба зазначити, що значну допомогу в цьому надав і Центр. Л.Кучма кілька разів відвідав Закарпаття і доклав помітних зусиль, щоб організувати допомогу краю від інших регіонів. Зокрема, значні фінансові й матеріальні ресурси надійшли в область із найбагатшого Донецького регіону, який на той час очолював В.Янукович. Причому, зроблено це було й наприкінці 1998 року, й під час другої значної повені – в березні 2001 року.
Однак, загальна соціально-економічна ситуація в області і далі погіршувалася. Найпекучішою проблемою залишалася величезна заборгованість із заробітної плати і пенсій, що продовжувала зростати. Причому й виходу з цієї ситуації не спостерігалося, оскільки у взаєморозрахунках підприємств панував бартер, що мінімізувало бюджетні надходження, а значну частину економіки заводило в тінь. Катастрофічної позначки досягло безробіття, що призводило до масової трудової еміграції населення й значного скорочення його працездатної частини. А це, своєю чергою, ще більше посилювало навантаження на соціальну частину бюджету й захоплювало проблему в зачароване коло, вихід з якого можливий був лише при різкому економічному прориві.
Тому у процесі підготовки до президентської виборчої кампанії сталася й зміна «губернатора» Закарпаття. У травні 1999 року Президент звільнив С.Устича з посади голови обласної адміністрації, відправивши на почесну політичну пенсію – послом до Праги, а на його місце призначає 36-річного Віктора Балогу.
Віктор Іванович – це перший керівник області, який повністю зробив свою політичну кар’єру завдяки бізнесу. Вперше В.Балога потрапив в поле зору Л.Кучми саме під час осінньої повені. На відміну від інших, мукачівський мер мав можливість не стільки виступати в ролі прохача, як показати менеджерські здібності під час ліквідації стихійного лиха. Пізніше така готовність стати кредитором ліквідації заборгованості із зарплат і пенсій, хоч і не без вигоди для власних комерційних структур, стала в пригоді Л.Кучмі вже як кандидатові в президенти. Сподівався посилити свій уплив в області через В.Балогу й В.Медведчук, для якого справою честі і кар’єри стало показати якнайкращий результат на Закарпатті на користь Л.Кучми. Одночасно з цим на підвищення пішов й І.Різак, який став першим заступником «губернатора» та очолив обласний осередок СДПУ(о). Разом із В.Балогою до обласної влади прийшли члени його мукачівської команди І.Кріль, А.Колібаба, О.Гаваші, хоча й колишні заступники С.Устича В.Приходько, В.Лінтур також зберегли свої посади. Показово, що спочатку Віктор Іванович зарезервував за собою й посаду Мукачівського міського голови, зосередившись винятково на економічних питаннях та віддавши прерогативу в політичних І.Різаку, якому за два роки майже безперервних успішних виборчих кампаній сподобалася роль головного політика області.
Ще одним промовистим кроком нового очільника краю стало те, що він практично відразу організував раду старійшин, куди ввійшли всі попередні керівники області починаючи з В.Ільницького та Г.Бандровського і систематично радився з ними, що свідчило про пріоритет спадкоємності та активне бажання вчитися.
На питання про причини призначення В.Балоги «губернатором» І.Кріль в одному з інтерв’ю відповів так: «Коли сталося стихійне лихо, Кучма приїхав на Закарпаття. Побував в одному районі, в іншому, а люди хіба що не б’ють президента. Кучма приїжджає в Мукачево, виходить із машини, а люди йому дякують за те, що влада їм допомагає. Тоді Кучма підкликав С.Устича й питає: «Ти чим займаєшся? Чому в Мукачеві роботи йдуть повним ходом, а в області нічого не робиться?» За кілька місяців люди вже жили у нових будинках і знову дякували Кучмі». (Лещенко С. Інтернет-видання «Українська правда». – 2007.- 10 грудня).
Невідкладним завданням, за яке взявся В.Балога, була якраз ліквідація заборгованості із зарплат і пенсій. Уже в середині літа – на початку осені до районів почали розвозити продукти й розподіляти їх у рахунок погашення зарплати. Звичайно, така бартерна система була не найкращою і згодом опоненти В.Балоги активно використовували це у своїй критиці, звинувачуючи в завищених цінах, поганій якості продукції тощо. Але в конкретних умовах 1999р. це був певний прорив, що дозволив зрушити проблему з мертвої точки.
Як наслідок, Л.Кучма доволі впевнено переміг на Закарпатті, яке дало четвертий результат в Україні за чинного президента (54,5%). Випередили наш край лише три галицькі області. Однак, якщо в першому турі голоси за Л.Кучму можна вважати доволі об’єктивними, що підтверджувалось й соціологічними замірами, то в другому на повну потужність зіграв адмінресурс. У цьому переконує зіставлення цифр, коли у другому турі на 229 500 виборців проголосувало більше. Звичайно такого не могло статися без жорсткого тиску влади і прямих фальсифікацій, позаяк у другому турі кількість голосуючих зазвичай падає. Не міг про це не знати й В.Балога. У майбутньому така практика обернеться справжніми виборчими війнами, які досягнуть свого піку у 2003-2004 роках у Мукачеві, де зійдуться в прямому герці В.Балога та І.Різак, які восени 1999 року ще були союзниками. Причина можливостей таких маніпуляцій одна: поки результат боротьби не відомий, існує багато кандидатів і, відповідно щільний контроль за виборчим процесом, фальсифікації мінімізуються. А коли головний результат визначений, немає зацікавленості в контролі, знаходяться тисячі чиновників, кар’єристів, «політичних заробітчан», які, вислуговуючись одне перед одним, цілком спотворюють волю виборців. Такою є практика авторитарних держав. І суб’єктивний фактор виконавців тут відіграє значно меншу роль, ніж загальна атмосфера громадянської зрілості, що панує в суспільстві.
Після президентських виборів 1999 року Україна опинилася на болісному етапі роздоріжжя. Якщо в економічній царині під значним тиском об’єктивних обставин та ринкових законів українські можновладці все більше наважувалися на відкриті конкурентні відносини та правила, прийняті в європейському співтоваристві, то в політичній сфері владна верхівка прагнула законсервувати своє панування і вже розпочала готуватися до його продовження після закінчення другого терміну Л.Кучми. Так, не здобувши підтримки парламенту для продовження прем’єрства В.Пустовойтенка, Л.Кучма погодився на кандидатуру, запропоновану парламентською більшістю, якою став В.Ющенко. Причому, вперше в українській історії прем’єр навіть зміг поставити певні умови перед президентом, зокрема, в кадрових питаннях. Так в уряді опинилися Ю.Тимошенко, Ю.Єхануров та ще кілька реформаторів, які наважилися на демонтаж ручної тіньової економіки. Активним членом цієї команди став і В.Балога. Так уперше в державі почалися доволі радикальні економічні реформи, що базувалися на ліберальних ринкових законах, підтверджених світовою практикою. Причому вони супроводжувалися й значними соціальними виплатами, оскільки перекриття тіньових схем дозволяло різко долати проблему ліквідації заборгованості із зарплат, пенсій тощо.
Значно з більшими суперечностями проходили процеси в політичній сфері. Користуючись своєю перемогою над лівими, Л.Кучма прагнув потіснити їх також у парламенті. Унаслідок бурхливих подій, що закінчилися засіданням Верховної Ради в Українському домі, старе керівництво ВР було переобране. Натомість новим спікером став І.Плющ, його першим заступником – В.Медведчук, заступником – С.Гавриш. Таким чином, також уперше в українському парламенті була створена не ліва більшість. Однак ейфорія вседозволеності породила нову спокусу повної узурпації влади, для чого й оголошений був референдум, на який винесли цілком демагогічні питання.
Практична мета задуманих конституційних змін була єдина – фактична ліквідація інституту парламентаризму як самостійної гілки влади. Всі питання били в одну точку. Право розпуску, скасування недоторканості, зменшення кількості нардепів і запровадження двопалатності практично перетворювало вищий законодавчий орган країни на залежний від виконавчої вертикалі. Така система державної влади була досягнута майже в усіх країнах СНД, але там вона спиралася на брак громадянського суспільства. В Україні попри формальну одностайність на референдумі, громадські інститути вже досягли значно більшого рівня розвитку, і це швидко відбилося на політичній системі.
Конкретно в закарпатському вимірі вона дала збій уже практично в той самий час, коли проходив референдум. Незадоволений жорстким керівництвом СДПУ(о) В.Балога першим серед обласних керівників оголошує про «департизацію обласних органів влади». У зв’язку з цим вступає в непримиренний конфлікт з СДПУ(о). Так молодий «губернатор» остаточно перетворюється з бізнесмена на політика загальнодержавного масштабу.
Далі буде