Серед вірників та громадськості владика користався надзвичайно великим авторитетом, здобув палку любов, шанобливе величання Народний Єпископ. Тож напередодні десятої річниці відходу, за ініціативою громадськості, було організовано низку заходів із вшанування пам’яті владики. Їх проведення благословив і єпископ-ординарій Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан Шашік. Починалися вони із Рахова, де 5 вересня, біля меморіальної дошки владиці, із його барельєфом, що на церкві Успіння Пресвятої Богородиці, у якій тільки-но висвячений Теодором Ромжею на ієрея Іван Маргітич служив у 1946 – 1949 роках, відбулася панахида. Після цього пройшов вечір пам’яті у районному будинку культури.
У заходах взяла участь велика кількість людей. І не тільки із району, а із поза його меж. Зокрема, зі Львова приїхали: заслужений журналіст України, лауреат премії ім. В. Чорновола редактор журналу «Ґражда» (втім – уродженець Рахова) Олександр Масляник, заступник президента Світового християнського конгресу Володимир Гаюк, із Івано-Франківська – редактор газети «Нова зоря» о. Ігор Пелехатий та інші.
Вечір пам’яті відкрив вікарій Хустського вікаріату МГКЄ Тарас Ловска, із доповідями та спогадами про Народного Єпископа виступили понад півтора десятки осіб. У всіх них висвітлювалася жертовна, подвижницька діяльність владики у різних напрямках: релігійному, церковному, патріотичному тощо. Останнє пройшло і у моїй доповіді, тема якої була: «Іван Маргітич – як активний громадсько-політичний діяч». Мушу признатися, що моє висвітлення як на основі документів, так і на власних спогадах (а із владикою я достатньо близько був знайомим із 1994 р. і до його відходу у вічність, був членом Закарпатської греко-католицької спілки ім. Андрея Шептицького, яку він створив та очолював), високого патріотизму та титанічної його боротьби (мушу таки вжити цей термін), проти сепаратизму серед тогочасного керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії, за єдність греко-католиків України, входження нашої єпархії у склад Української греко-католицької церкви, за впровадження в богослужіння рідної української мови, за здобуття Україною незалежності, авдиторією сприймалося надзвичайно прихильно. Не сподобалися ці мої тези лише одній людині. А саме – вікарію Тарасу Ловсці. Котрий після мого виступу негайно покинув зал. Що, на мій погляд, абсолютно не личить духовній особі, тим паче тій, котра відкрила захід.
Завершився вечір пам’яті концертною програмою, з якою виступили дітки, зокрема рахівські пластуни.
Наступного дня подібний вечір пам’яті мав відбутися і в Ужгороді, а саме в Ужгородській богословській академії ім. блаженного Теодора Ромжі. Чесно кажучи, у середовищі української громадськості, ця установа сприймається як саме осердя сепаратизму в єпархії. Куди вже далі, коли майбутнім священикам навіть не викладається курс української мови, тож будучи направленими на парафії, просто не у змозі виконати прохання вірників вести службу українською мовою, позаяк нею не володіють.
Тож було певне хвилювання, як воно пройде. Правда, ми змогли поінформувати про подію українських греко-католиків обласного центру та деяких районів, хоча натомість у єпархії із інформованістю деканатів та парафій щось не «спрацювало». Там про нього відало лише обмежене коло осіб, а, приміром, як на Тячівщині, чомусь на цей день були призначено деканські збори, що не уможливлювало поїздку бажаючих.
У дорозі до обласного центру отримую кілька телефонних дзвінків, у яких дуже наполегливо мені «рекомендують» відмовитися від висвітлення патріотичного аспекту у життєдіяльності Народного Єпископа. Мені доводилося пояснювати, що я так не зможу вчинити, таку мою «ялову» доповідь не сприйме навіть наша громада. Врешті решт довелося поінформувати телефонного співрозмовника, що цензура була заборонена ще до здобуття Україною незалежності – у часи М. Горбачова, а Конституція України гарантує і захищає свободу слова, намагання її обмежити карається на законодавчому рівні...
Ужгородський захід розпочався панахидою у храмі Перенесення мощей блаженного Теодора Ромжі. Відкривав вечір Преосвященний владика Мукачівський Мілан Шашік, котрий доручив бути його модератором Олександру Маслянику. Надалі, після Молитви за Україну, у виконанні хору ім. Августина Волошина Ужгородського катедрального собору, розпочалися виступи, які тривали кілька годин. Адже було що сказати про Велику Людину. І даремними були наші хвилювання. Як і у Рахові аудиторія із великою прихильністю сприймала інформацію про жертовну, подвижницьку, зокрема і патріотичну, соборницьку діяльність Івана Маргітича. Більше того, найпалкіше сприймався заклик виконати його заповіт, реалізувати його ідеї, щодо відмови від sui iuris Мукачівської єпархії та вливання в УГКЦ. Також було підтримано звернення рахівських вірян до проводу МГКЄ про початок беатифікаційного процесу Івана Маргітича.
.JPG)
.JPG)
Гадаю, що владика Іван був би радий від такого його вшанування. А ще гадаю, що рахівський та ужгородський заходи явно засвідчили про домінування серед греко-католиків Закарпаття соборницьких налаштувань, щоб в Україні були не дві греко-католицьких конфесій, одна, щоб «УСІ БУЛИ ОДНО»! Гадаю, що після них усвідомлює це і Преосвященний владика Мілан. Я навіть дуже не очікував, коли по закінченню вечора, до мене він враз підійшов та після коротенької бесіди… благословив мене.
Наступного дня – 7 вересня – в рідному селі Івана Маргітича – Боржавському, у величному Свято-Покровському храмі, ним побудованому, та у крипті якого – похований, була відслужена заупокійна Архієрейська Божественна Літургія, яку очолив правлячий єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Владика Мілан Шашік у співслужінні з протоігуменом василіянської провінції Св. Миколая о. Павлом Райчинцем ЧСВВ, отцями-василіянами та єпархіальним духовенством.
***
Позаяк тема моєї доповіді викликала у когось дражливість, подаю витяги із неї:
«Іван Маргітич – як активний громадсько-патріотичний діяч»
Іван Маргітич із дитинства був вихований у патріотичному дусі. Зокрема, на його світогляд безумовно вплинуло перебування у «Пласті» та «Просвіті».
16 березня 1939 р., коли йшли кровопролитні бої на Красному Полі, він, як згадував сам, – сімнадцятилітній юнак, ще із одним товаришем-однолітком добровольцями прийшли до штабу Карпатської Січі у Хусті, щоб їм дали зброю і направили на фронт захищати щойно проголошену Карпатську Україну від угорської агресії. Однак січовицький старшина відправив їх по домівках, сказавши: «Хлопці – справа уже безнадійна, ви загинете, тож краще збережіть життя для наступної боротьби за Українську Державу». Іван прислухався і вже через рік вступає до молодіжної націоналістичної організації, яка ставила за мету визволення Закарпаття від угорської окупації та возз’єднання у незалежній Українській державі – а що буде така молоді націоналісти свято вірили. Налічувала понад 150 членів – цвіт закарпатської молоді, у т. ч. 9 греко-католицьких священників та семінаристів. У 1942 р. організація була розгромлена, понад сто двадцять її учасників були заарештовані, жорстоко катовані та засуджені у колишньому палаці Ковнера, у Мукачеві, який був перетворений на тюрму (детальніше про це див.: http://zakarpattya.net.ua/Blogs/77599-Ukrainskyi-chyn-Zakarpattia ).
Після амністії, на клопотання владики О. Стойки та хорватського маршала Славко Кватерника, здобув теологічну освіту – у 1946 р. закінчив Ужгородську духовну академію. 18 серпня 1946 року у неодруженому стані був висвячений Владикою Теодором Ромжею на ієрея.
18 вересня 1951 року судова колегія з кримінальних справ Закарпатського обласного суду на підставі ст. 54-10 ч. 2 і КК УРСР засудила о. Івана Маргітича на 25 років позбавлення волі Був відправлений ГУЛАГу. Зі смертю Сталіна прийшла певна «відлига», тож 6 вересня 1955 року о. Іван Маргітич був звільнений й отримав можливість повернутися у рідне село, де відновив підпільну душпастирську роботу. Тривала вона так аж 24 роки. При цьому, Іван Маргітич завжди підтримував контакти зі священиками і єпископами не лише Мукачівської, Львівської та Івано-Франківської єпархій. Взагалі у роки підпілля Греко-католицька церква в Україні була у єдності. І як вважав владика, що якби не єдність всіх греко-католиків України, зокрема закарпатських та галицьких, їх спільні дії та взаємопідтримка – невідомо що б було із греко-католицьким підпіллям у Закарпатті.
У 80-і роки бере активну участь у боротьбі за легалізацію і реабілітацію Греко-Католицької Церкви, будучи членом комітету її захисту.
Пам’ятним для о. Івана Маргітича став день 10 вересня 1987 року, коли у Львові єпископ Івано-Франківської єпархії Софрон Дмитерко таємно висвятив його у сан єпископа.
У тому ж 1987 році І. Маргітич був учасником першої делегації УГКЦ у Москві. Разом із владикою Павлом Василиком став ініціатором заяви, що 4 серпня 1987 р. надійшла до Папи Римського Івана Павла ІІ (копія Генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову), в якій повідомлялося «про вихід певної частини УКЦ з підпілля». Навесні 1988 р. виступив у Москві на таємній прес-конференції для закордонних журналістів, де розповів про становище УГКЦ, а незабаром – 19 травня 1988 р. на симпозіумі, організованому американським посольством напередодні приїзду президента США Р. Рейгана в СРСР. Під час візиту Р. Рейгана, він же зустрівся із кардиналом Казаролі, через котрого передав листа главі УГКЦ, кардиналу Мирославу Івану Любачівському. У наступному році закарпатська делегація, яку очолював І. Маргітич, взяла участь у голодуванні греко-католиків під час роботи Першого з’їзду народних депутатів СРСР У тому, що 20 листопада 1989 р. Греко-католицька Церква в СРСР була легалізована – є і велика заслуга жертовної діяльності Івана Марґітича.
Після легалізації Греко-Католицької Церкви Владика Іван бере активну участь у відродженні греко-католицьких громад і парафій Мукачівської єпархії. У червні 1990 року він, разом з єпископами Іваном Семедієм та Йосифом Головачем взяв участь у Синоді ієрархів УГКЦ у Римі, де 24 червня Папа Іван Павло ІІ мав зустріч з владиками з України. Своєю буллою від 5 січня 1991 року Святіший Отець призначив Івану Маргітичу титулярну єпископську столицю Скопеленську в Емімонті та іменував єпископом-помічником владики Івана Семедія.
Як зазначалося, владика Іван Маргітич був не тільки визначним церковним, але й відомим громадським та науковим діячем, а ще - публіцистом, палким патріотом України та її народу. Брав участь у найрізноманітніших форумах, конференціях інших заходах як в Україні, так і за її мажами. Брав активну участь у змаганні за державну незалежність України докладав великих зусиль до впровадження української мови в Богослужіння та за єдність УГКЦ, дотримуючись позиції, яку займав святий апостол Павло: в християнських церквах і монастирях священнослужителі на Богуслужіннях мають вживати рідну мову. Іван Маргітич був першим, хто відслужив Службу Божу українською мовою (1989) на Закарпатті.
Останнє стало особливо актуальним із початку 90-х років. Адже після легалізації греко-католицької церкви у 1989 р., за підтримки антиукраїнських сил, зокрема закордонних спецслужб, у Мукачівській єпархії з’явилися намагання розірвати ту єдність із греко-католиками Галичини та реанімувати мадяронський напрямок, що існував у роки, коли Закарпаття було колонією Угорщини. Напрямок почали підтримувати єпископи Іван Семедій та Йосип Головач. Тож владика Іван Маргітич став лідером української соборницької орієнтації греко-католиків Закарпаття.
Зокрема, у 1991 р., тобто тоді, коли комуністичною номенклатурою та КДБ було організовано спалах сепаратизму на Закарпатті, владикою І. Семедієм та його найближчим оточенням було направлено до Ватикану лист, у якому повідомлялося про бажання, начебто, «більшості» священиків про необхідність «особливого» статусу для Мукачівської єпархії.
Обмотивовувалася ця «потреба» тим, що, начебто, більшість вірників греко-католиків на Закарпатті складають не українці, а якісь «русини».
По-перше, як показав Всеукраїнський перепис 2001 р. – абсолютна більшість закарпатців (80 відсотків населення області) – понад один мільйон осіб) вважають себе українцями, а русинами записалося лише 10 тисяч (1 відсоток).
По-друге, це була явна фальсифікація – ніяку «більшість» священиків абсолютно ніхто не питався: все було зроблене негласно, кулуарно, таємно, невеликою купкою найближчого оточення єпископа-ординарія.
Але, цим документом Апостольська Столиця була введена в оману, бо вона, на підставі цього вкрай сфальшованого подання, затвердила тимчасовий статус «sui juris» для Мукачівської єпархії. Це було помилкове рішення ще й тому, що згідно із даними останнього Всеукраїнського перепису населення (2001 р), у Закарпатті мешкає понад один мільйон українців та всього близько десяти тисяч осіб, котрі назвали себе «русинами» (скільки із них греко-католиків – неясно).
Коли про таку сфальсифіковану «більшість» стало відомо Івану Маргітичу, за його ініціативою, було проведено відкритий, гласний плебісцит, щодо позиції парафіяльних громад єпархії. Абсолютна їх більшість висловилася за єдність із УГКЦ. Для перевірки достовірності цього, Апостольською Столицею у 1993 р. було направлено до Закарпаття префекта Східної Конгрегації Аккіле Сільвестріні, котрий переконався у прагненні закарпатців до єдності з УГКЦ.
Реалізуючи результати волевиявлення греко-католиків єпархії, у 1994 р., Апостольська Столиця розробила проект створення Закарпатської митрополії у єдності із Верховним Архієпископом Греко-Католицької Церкви України, котрий був узгоджений та підписаний всіма тодішніми єпископами Мукачівської єпархії – Іваном Семедієм, Іваном Маргітичем та Йосипом Головачем. Лише через якийсь час, двоє із них (І. Семедій та Й. Головач), незрозуміло чому, заявили про «зняття» своїх підписів під погодженням. Таким чином ця ідея була ними заблокована.
Роздратоване за таку патріотичну, церковно-соборницьку діяльність владики Івана Маргітича, тогочасне керівництво єпархії всіляко намагається упосліджувати його, розповсюджує про нього наклепницькі плітки. Навіть у листі до Риму назвало його «психічно-ненормальним». Неприємно про це говорити, але так було – про це казав і писав сам І. Маргітич.
Боротьба із сепаратистами потребувала значних зусиль. Тож владикою була створена громадська організація із промовистою назвою – «греко-католицька спілка ім. А. Шептицького», що включала окрім вірників ще й десятки священиків та ставила за мету возз’єднати Мукачівську єпархію з УГКЦ та підтримати тенденцію до впровадження в богослужіння рідної, української мови. Засідання відбувалося щомісячно у приміщенні Мукачівської «Просвіти».
Владика організовує форуми, зустрічі, звернення до Святого Престолу, під якими підписуються як священики, так і миряни, поїздки, у т. ч. до Риму, пише статті для засобів масової інформації, виступає на народних зібраннях тощо. При цьому співпрацює із українськими національно-демократичними організаціями – УНРЗ, НРУ, «Просвітою» ім. Т. Шевченка тощо.
Спираючися на публікації газети «Карпатський голос», який я редагував, та з котрим тісно співпрацював владика наведу окремі конкретні факти із патріотично, громадської його діяльності (додам, що він організував нам у 1995 – 1996 роках і матеріальну допомогу від о. Юлія Кубінія для створення комп’ютерного центру редакції):
У день відкриття Всеукраїнського греко-католицького Собору УГКЦ, 6 жовтня 1996 р. 480 закарпатських греко-католиків, яких очолював Іван Маргітич та які перебували на пл. св. Юра у Львові, одноголосно схвалили звернення до Собору, зміст якого: «Церковна Єдність закарпатських греко-католиків із всіма греко-католиками у єдиній УГКЦ».
10 листопада 1996 р. Святійшому Отцю Івану Павлу ІІ, з нагоди його 50-річчя Священичого свячення та 18-річчя Вселенського Понтифікату, від імені закарпатців-греко-католиків було направлене вітання із проханням «розв’язати закарпатські проблеми», «вислухати наш болі і скромні прохання стосовно єдності Греко-католицької церкви в Україні, до якої бажає належати загал релігійно свідомих греко-католиків Закарпаття. Це бажання вже висловили понад 60 із 120 закарпатських громад, зареєстрованих у 1992 р.». Тож закарпатці просять «відмінити статус суї юріс» та благословення «утвердження єдиної Греко-католицької церкви в Україні».
15 березня 1997 р. Іван Маргітич виступає із палкою патріотичною промовою на народному віче, організованому НРУ на Красному Полі, в якій, закликав, вшановуючи загиблих карпатських січовиків до активізації діяльності за розбудову України та єдність Мукачівської єпархії з УГКЦ. У серпні того ж року організовує поїздку до Риму, на зустріч із Святійшим Оцем Іваном Павлом ІІ 92 прочан із Закарпаття. Цікаво, що Іван Павло ІІ спілкувався із закарпатцями українською мовою, Папі було передано звернення, головний зміст якого – прохання підпорядкування Мукачівської єпархії із Українській греко-католицькій церкві. «Що торкається церковної єдності», - лунає у листі, - «то, на нашу думку, існують дві можливості:
1. Назначити такий провід єпархії, якого місія закінчилася би церковною єдністю. Або:
2. Санкціонувати самовизначення закарпатських церковних громад». Від «імені та в згоді з паломниками з синівською відданістю» звернення підписав Іван Маргітич.
Про це ж йдеться і у листі Івана Маргітича Папі Римському, направленого у травні 2001 р.
У числі за 23 березня 2002 р. «Карпатського голосу» опублікована стаття Івана Маргітича, назва якої свідчить про її зміст: «Настав час уже мати Україну українською».
Владика, хоча був надзвичайно ревним греко-католиком, прихильно відносився до Української православної церкви Київського патріархату. Свідчить про це і його стаття «Мудре звернення…», опублікована у «КГ» 9 червня 2001 р.
Серед вірників та громадськості владика користався надзвичайно великим авторитетом, здобув палку любов, шанобливе величання Народний Єпископ. Усе життя Івана Маргітича, до останнього подиху, було присвячене і віддане служінню Богові, Церкві, Україні та її народові. Свідченням цього було і відзначення його 80-річчя. В Ужгороді відбулася з цієї нагоди святкова академія, в якій взяло участь не лише представники громадськості, а й керівництво області. Президент України відзначив його орденом «За заслуги». А особливо велика подія відбулася у рідному селі – Боржавському. Понад тисячу чоловік з усіх-усюд (у т. ч. чотири єпископи із ссідніх областей України, 55 священників, ченці та черниці, не було лише керівників Мукачівської єпархії) прибули сюди, щоб взяти участь у святковій літургії з нагоди 80-річчя.
Заповіт владики Івана Маргітича:
«Важливо, аби в Україні християни об’єдналися в єдину Помісну Церкву, яка би була рівноправною Церквою – посестрою інших помісних церков і водночас – невід’ємною гілкою єдиної Божої Церкви. Бо Ісус Христос ясно казав: «Буде одне стадо і один пастир». Хай би процес загального єднання починався з України».
На виконання заповіту Івана Маргітича, реалізацію його ідей за які він докладав зусилля до останнього подиху, за які мріяв, а саме – відновлення єдності греко-католиків України, вливання МГКЄ в УГКЦ, поступове впровадження у богослужіння рідної української мови, 9 квітня 2011 р. була створена Закарпатська греко-католицька спілка ім. владики І. Маргітича.
Тож закликаю учасників вечора пам’яті владики Івана Маргітича:
– Підтримати ідею про початок процесу відмови МГКЦ від статусу sui iuris, який в умовах незалежної України є прикрим анахронізмом, став причиною штучного поділу греко-католиків України та суперечить усталеній позиції Ватикану визначати територіальні межі окремих церков з огляду на чинні державні кордони, визнані міжнародним співтовариством та входження її в УГКЦ;
– звернутися до першоієрархів УГКЦ та Мукачівської греко-католицької єпархії із закликом розпочати процес об'єднання в єдину Українську греко-католицьку церкву;
просити керівництво МГКЄ підтримати проведення богослужіння рідною українською мовою у тих парафіях, де цього бажають парафіяни, а також навчання дітей та юнацтва католицькому катехизму рідною мовою;
впровадити вивчення української мови в Ужгородській богословській академії ім. блаженного Теодора Ромжі;
Просити керівництво МГКЄ уможливити згадування у літургіях першоієрарха УГКЦ Святослава Шевчука.
Володимир Піпаш, голова Закарпатського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук