«Я відбулася і як жінка, і як поетка, і як науковець»

Відразу зауважу, що Ілона Ченчі (у дитячому лексиконі слово означає «черешні») – це улюблений псевдонім моєї мами. А загалом їх чимало – приміром, Сара Мей, Стефанія Товт, Бранко Горан, Терезія Орос, Кароліна Шорасйем, Емек Самарро. Як бачите, псевдоніми серйозні і не дуже. Якісь фігурували в пресі часто, якісь рідко, а якісь лише один-два рази. Але основне те, що всі яскраві й неповторні. Як, до речі, і прізвисько Дакапуціфлінтошка. Його для мами придумав ще її батько. Прижилося. Інколи і я до неї так звертаюся. Нині, 12 травня, - День Матері.  З цієї нагоди – моє давнувате інтерв’ю з мамою.

Сара Мей: "Зазвичай я в усьому спиралася на свого чоловіка". Фото моє, лютий 2013 року

«Нібито хустська бабка, тобто мама моєї мами переконала зберегти мене»

– Мамо,  зачну несподівано.  Чи пригадуєш тяжкий 2002-й, а саме літо, осінь, як ти у своїй кімнатці  молилася перед портретами своїх славних прадіда й прабабки – першого історика Ужгорода Кароя Мейсароша і його дружини Амалії Коллар?

– Та де би ні! Ходила-м тоді через хворобу слаба і худюща, як топ-модель. Тому й просила у своїх предків помочі.

– І ні за Бога не хотіла йти до гінеколога! Донині закарбувалося, як ти  в ніч на 24 серпня, тобто у День незалежності, попросила викликати «швидку».

– І так усе закрутилося! Далі я категорично не погоджувалася на операцію, бо дуже боялася. На мене лише  подіяло, коли лікар Борис Шевченко, Царство йому Небесне, твердо вповів при мені і своїх колегах: «Убрать!». Тобто це був синонім до слова «операція». Я вкотре запротестувала, а він: «Иначе вы умрете». Лише після цього я наважилася цілком довіритися відомому гінекологу, цімбору дитинства Василю Микиті.

– Він тебе мав оперувати 19 вересня, у день Спомину чуда Архистратига Михаїла, але раптово помер 15-го. То був для всіх шок.

– Боже, ти навіть числа затямив!.. Далі я зі скрипом погодилася на заміну хірурга, зрештою, нікуди було й діватися. Оперувала мене чудова, талановита й чесна жінка Людмила Ляшенко.

– Оперувала 26-го. А через кілька місяців ти набрала свої попередні габарити. Бог справді всюдисущий і милостивий.  Але досить про сумне. Тобі колись часто снилося твоє дитинство та й просто ти любиш його пригадувати. Будь ласка.

– Коли я  народилася в Мукачеві, мій батько в Середньому запросив  друзів у свою пивницю і щедро пригощав вином. Причім останні осадкові літр-два з бочки вилилися з дохлою мишею.

– Хай як дивно, але вперше чую це від тебе.

– До речі, батьки мене зачали в 1944 році, тобто під час війни. І моя мама нібито подумовувала про аборт. «Нібито», бо сам розумієш, що це таке – говорити про це через стільки багато років. І нібито хустська бабка, тобто мама моєї мами переконала зберегти мене.

Бабка моєї мами Марґіта Подолчак (дівоче прізвище - Ожват), мама моєї мами Бланка Мейсарош (Подолчак) і дідо моєї мами Міклош Подолчак. 1923 рік.

  Це - батьки моєї мами Степан Мейсарош і Бланка Подолчак. 3 вересня 1939 року.

Моя мама Іліка в рік і три місяці в селі Середнє. Літо 1946 року

Наша родина жила в центрі Середнього. Пригадую, як ми з Мицікою і Пітікем (старша сестра і молодший брат моєї мами. – М.Ф.) ходили до монашок на уроки музики; як у переповненому клубі, сидячи на підлозі, дивилися фільм «Тарзан»; як на кухні допомагали батькам чистити кукурудзу, капусту, квасолю; як за нашою домогосподаркою Ідушкою, якоюсь далекою родичкою з Хуста, упадав листоноша Ондрішко; як вигрібали-сьме ямку під вербою й  хоронили-сьме пітят (курчат); як бігали до річки купатися; як часто гралися біля  сивого-сивого замку.

На околиці села ми мали величезні власні виноградники, які перейшли моєму батькові в спадок  від його батька, тобто мого діда Кароя. Ми тримали виноградаря, який за всім доглядав – обрізав, обприскував, збирав урожай, робив вино. Руські прийшли – і орадгоспнили ці виноградники.

Мій батько був лікарем, професійним, діагнози ставив безпомилково. Якось в ужгородській  міській поліклініці звільнилося місце, і його запросили туди працювати. Так наша родина в 1955-му опинилася на вулиці Капушанській. Тепер живу у так званому Спальному, або Новому районі, куди ми колись малими бігали ганяти й ловити майських жуків. Нам здавалося, що тут кінець світу. До школи ми ходили в нинішню школу мистецтв, що на площі Петефі. Згодом – до новозбудованої СШ №5, на Київській набережній. Я була старостою з 5-го по 10-й класи. Мене в основному всі шанували – і вчителі, і однокласники. Та і я любила свою школу.

Сестра Емеке, брат Пітіке і моя мама Іліка.

«9 травня, на свій день народження, тато прийшов до нас просити моєї руки»

– Із задоволенням укотре послухаю історію про те, як ти захищала свою сестру…

– Емеке-Миціка вже навчалася в музучилищі на фортепіано в класі Мар’яни Валковської, але просто вирішила прийти до школи на танці з нагоди якогось свята. І тут я раптом бачу, як директор школи Микола Медвідь, товстий такий, схопив Миціку за комір і  через увесь зал веде її до виходу, мовляв, чому не в піонерській формі прийшла на вечір. Я схопила пальто і побігла за ними. Наздогнавши, там же, перед усіма й закричала: «Що ви собі дозволяєте?! Вона вже студентка. Залиште її! Ви нас лише тоді впізнаєте, коли треба по-художньому свистіти і грати на акордеоні на всіляких заходах. Ви ще мене будете пам’ятати!» Розчервонівся директор як рак і позадкував. Щоправда, згодом мені довелося на загальношкільних зборах просити вибачення, бо інакше не давав позитивну характеристику.   

– А як від батька  копанець дістала?!

– Підійшла до мене піонервожата, така з білим накрученим пофарбованим  волоссям, і попросила: «Леночка, выучи, пожалуйста, стихотворение о Ленине». А з мене моментально вирвалося: «Та хто це буде слухати?! Я щось інше виберу». Вона трохи налякалася. Удома ж, за обіднім столом, я похвалилася, мовляв, яка я смілива. Потім стала перед  дзеркалом, причісуюся, милуюся собою. А батько встав із-за столу, підійшов до мене  і як дасть копанець у гузицю – мені аж  зірки з’явилися в очах! «Ти будеш мовчати чи ні?» – по-мадярськи крикнув. Усе закінчилося тим, що я таки декламувала вірш Маяковського про працю радянських людей.

– Щоб дітвак з угорської родини тоді вступав на українську філологію –  рідкісне явище.

– По-перше, школу я закінчила із золотою медаллю. Точні дисципліни я не любила, але сумлінно над ними потіла, натомість гуманітарними захоплювалася.  Знаєш, юнкою я мріяла і про географічний факультет, і про фізкультурний, і про кар’єру музиканта, утім усюди якісь причини заважали. У Львів не тягнуло, бо виникали зайві проблеми. А української мови й літератури в школі мене навчала Маргарита Шманько, здається, якась родичка Петра Лінтура. То надзвичайно спокійна й вимоглива вчителька була! Та й мама була філологом, викладачем – досконало володіла латинською й французькою мовами.

Мама закінчила ужгородську СШ №5 із золотою медаллю. Весна 1961 року.

Наступного, 2014 року - золоте весілля. 18 липня 1964 року.

Мама після закінчення університету. Весна 1966 року.    

– І от 1 вересня 1961-го.

– Так, того дня я познайомилася з майбутнім чоловіком, щоправда, поверхово. Пригадую, як мене  вразив його зошит із написом «Вірші Володимира Фединишинця»: я уявила себе дружиною відомого письменника, уявила, що роз’їжджатиму по світу. А зблизило нас і те, що в тата вискочив ячмінь на оці. «Ходи до мене!» – кажу йому. Я йому помастила біоміциновою маззю – і до ранку ячмінь зник. Тато ж трохи хвилювався, бо мав їхати в Мукачево на побачення з Олександрою Ґіґою, з котрою згодом  посварився. Так ми помалу й почали зустрічатися. Мені імпонувала активність Володі на семінарських заняттях, у періодиці. І 9 травня, на свій день народження, тато прийшов до нас просити моєї руки, випивши перед тим для сміливості півдеци.  До речі, тато мав іти у військо, але завдяки моєму батьку його забракували, мовляв, серце слабке, виразка шлунку. У липні 64-го ми одружилися. Відсвальбували скромно. Батьки з обох сторін, близькі знайомі, сусідки. Я сама собі пошила весільне платтячко, купила білі черевички. Їздили і в Невицьке. Перша шлюбна ніч була на Капушанській, де ми й жили  перші  два роки. Після закінчення університету за  розподілом мали їхати на роботу в Міжгір’я: мене чекало місце в районному радіо, тата – в районній газеті. Але не судилося. Батько надрукував у журналі «Вітчизна» статтю на захист роману Івана Чендея «Птахи полишають гнізда», який тоді критикували, розносили в пух і прах. Так тато й сам потрапив в опалу обкому партії, і наверху змінили платівку – не Міжгір’я, а  вчителювання в донбасівській спецшколі, де учнями – неповнолітні злочинці. Ми витримали там лише 7 місяців. Повернувшись в Ужгород, жили й на вулиці Малій, згодом – на Павлова.

– Про мене маєш дяку говорити?

– Аякже! Ти мав зійти десь на четвертому чи п’ятому місяці. Ми тоді жили неподалік з мистецьким подружжям – Павлом Бедзіром і Лізою Кремницькою. Воду набирали з вуличної колонки. І от одного разу ми з татом понесли великий затяжкий горнець. Наступного дня в мене потекло, і я побігла до лікарки Марії Рішко, яка виписала потрібні таблетки й наказала два тижні лежати. І все обійшлося. Вагітною я їла лимони, ніби яблука. 300 з гаком з’їла, – я ставила зарубки на дверях. Лимони були дефіцитом, тому тато часто бігав купувати їх у ресторани «Київ» і «Верховина». Ти явився на світ, як книжка пише, – десь за тиждень до 9 місяців. Коли мені тебе принесли, я, дивлячись у дзеркало, не могла надивуватися, мовляв, ти – моя копія. Ставши матір’ю, я дуже змінилася. «Володю, се треба, Володю, то треба» – і так без кінця, адже коляску купити – проблема, пелюшки – проблема, молоко – проблема, словом, суцільні проблеми.

Коли ти вже мав три-чотири рочки, ми з татом планували й другу дитину мати, але з різних причин я зробила аборт, зокрема через наш нібито несумісний резус-фактор та щось тато запротестував. Удруге я зробила аборт, коли навчалася в аспірантурі. Тоді і я вже сумнівалася в доцільності другого дітвака, хоча моя мама рекомендувала виношувати, обіцяла бавити. Та я не послухалася. А дисертацію мені так і не вдалося написати (здебільшого й через те, що мій брат виїхав у Федеративну Республіку Німеччина, тобто так звану капіталістичну), і потім я вже жалкувала. Та як казала хустська бабка: усе добре, як тече.

Мама в рідному селі вітця Репинному, що на Волівщині (Міжгірщині).

"Ми всі троє на Землі - як тота стеблинка". 1971 рік.

Мама і я. 1984 рік.

«Особливо мені імпонували верлібри, оскільки не сковували римою…»

– Як ти стала поетесою?

– Мене тато зі своїми видавничими проблемами вимучив капітально. Йому ж постійно ставили палиці в колеса. Хто ж був при кориті, шпарив книги одну за одною, а інші роками чекали черги. Тим паче тато звик був експериментувати, шукати в поезії чогось нового, свіжого, тому й постійно наражався на спротив заздрісників і конкурентів. Я все ж то мимоволі брала до серця. Пригадую, як мені  текли сльози, коли його прийняли в Спілку письменників. З четвертого заходу!.. Я тоді відчула й себе причетною до цього успіху. І з мене також почали виливатися вірші. А тато мені ставив за кожен оцінку, хіба що де-не-де виправивши. Особливо мені імпонували верлібри, оскільки не сковували римою, та й на Заході тоді так модно було писати. А я багато читала інших, теорію по-мадярськи читала, що щирістю треба брати, орієнтуватися на фольклор. Свій вірш «Загадкову таємницю життя»…

– Я не прихильник верлібрів, але цей справді глибокий, сильний…

– Я його писала з великим натхненням і в невеликому трансі. У мене ніби окремі клепки в голові не могли з’єднатися. Я тоді в Сторожниці працювала художнім керівником у Будинку культури і перевтомилася від чергувань на нічних дискотеках, тому й заговорювалася. Прийшла до мене Миціка й запропонувала прогулятися на свіжому повітрі. Я погодилася. І от після прогулянки клепки ніби з’єдналися. Мене раптом потягнуло на творчість. Я такою збаламученою була тим поривом, і емоції в мене пішли в такт із логікою.  І «Мій диптих протиріччя з висновком» я створила на одному подиху. У мене боліла душа. Та й я прагнула всім довести, що в мені гармонійно поєднуються і поетеса, і науковець. Не забуду, що під час написання спливла  на гадку й конференція «Українська мова на Закарпатті в минулому і сьогодні», яка відбулася в Ужгороді в 1992 році. Коли тато читав доповідь про слабкі перспективи української мови в нашому регіоні, то люди виходили із зали, а коли я читала своє есе, то можна було почути дзижчання комара…

– Хобі.

– Люблю копирсатися в землі, садити деревцята, цибульку, часник, морозостійкі рослини,  а потім спостерігати, як це все росте, достигає. Надія мати невеличкий урожай облагороджує мене, вселяє оптимізм, урізноманітнює будні. Люблю ворожити над каструлею, аби приготувати смачну й поживну їжу, загалом люблю крутитися на кухні. Рада, коли мої рідні, приміром, після сербанки і гуляша лишають чисті тарілки.  Люблю грати на акордеоні, підбираючи народні пісні, бо авторські з  нотного листа  мені  тяжче даються. Щаслива, що можу продовжувати грати після того, як колись зламала плече.  Люблю писати статті, есе, вірші і бачити їх надрукованими в журналі, газеті або окремою книгою. Не знаю, чи це хобі моє, чи покликання. Але головне те, що я відбулася і як жінка, і як поетеса, і як науковець.

– Чи вийшла б заміж за тата вдруге?

– Вийшла б, якби завчасно знала, що в мене буде син Мішулінда (це я. – М.Ф.). Це абсолютно серйозно. Якби ж Бог підказав, що буде дівчинка, то навряд чи. А інакше «если да кабы во рту росли грибы»…

Родини Мейсарошів, Іванів та Фединишинців.

Бранко Горан (один із псевдонімів мами): "У творчости треба брати щирістю".

Михайло Фединишинець (Мейсарош)

Через терни – до збірок

Моя мама Олена Мейсарош – правнучка першого історика Ужгорода, юриста й журналіста Кароя Мейсароша, дружина письменника Володимира Фединишинця – народилася 4 березня 1945 року в Мукачеві. Її дитинство протекло в селі Середнє. 1966 року закінчила українське відділення філологічного факультету УжНУ, згодом – аспірантуру. Досліджувала казкові антропоніми карпатського ареалу, які склали словник, що існує в рукописі, а також крайову обрядовість і звичаєвість. Майже 30 років пропрацювала в Будинку народної творчості Закарпаття. У журнальній і газетній періодиці опублікувала кілька сот статей та есе з народознавства й лінгвістики. Авторка п"яти окремих видань – перекладної дитячої книжечки угорських народних пісеньок «Танцює Жужіка» (1983), есе «Колядин, колядин» (1994), поетичних збірок «Прийшов сезон патисонів» (1996), «Ув Енея чуб із сельдерея» (2002), «Чудернацькі голови на світі» (2011). Мріє видати збірку  «Бонжур, ажурний Ужгороде!»

Член Музичної спілки України, Союзу «русинських» письменників Закарпаття (слово «русинських» беру в лапки, аби Олег Диба не нервував :) ) і крайової організації Національної спілки письменників України.

Улюблений анекдот моєї мами

Один професор приїхав у  село читати лекцію з філософії. Зібрав усіх селян у клубі і: «С точки зрения банальной эрудиции не каждый индивидуум может игнорировать тенденции парадоксальных эмоций…» І в такому дусі читав дві години. Закінчив. У клубі – мертва тиша. Аж раптом піднявся один 90-річний дідо, затягнув востаннє сигарету і, кинувши калапом об землю, промовив: «Оно, конешно, ничего, коли куды и почему, оно, конечно, нам и нахрен не нужно, но вот случись чаво – вот те’ и пожалуйста».

Стефанія Товт (ще один псевдонім мами): "Люблю копирсатися в землі, садити деревцята..." Весна 2010 року.

Теги: Олена Мейсарош (Фединишинець), Володимир Фединишинець і Михайло Фединишинець (Мейсарош)

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати