Київ – пив. Вживав переважно червоний «сухар», (так радили «знатоки»), п’яних не було видно. Ті, хто залишився у місті, звично віталися один до одного, мов у селі, хоч не були знайомі. Й на якийсь час місто здружилося кревно, можна сказати, зріднилося. Та, на жаль, ненадовго. На моїх очах народ, який відчув був потребу під час біди об’єднатися, знову кинувся в шулерство, здирництво, лукавство... Розпочався – постчорнобильський синдром, що перманентно триває дотепер!
За рік-півтора до тої аварії я побував у Прип’яті яко журналіст (підпрацьовував у київській газеті «Молода гвардія»). Й найбільше, що запам’яталося: кілька неподалік Чорнобиля «глухих» сіл, над якими потужно гуділи дроти ЛЕП, а в тих селах не було електрики. Звісно, самé місто Прип’ять виглядало, мов цукерочка: свіже, чисте, охайне... Потому, вже через рік-півтора після тої аварії, я побував у журналістському відрядженні на новобудовах міста Славутич... І вперше наслухався від тутешніх, як на чужому (й своєму ж) горі наживаються спритні ділки, чи то пак скоробогатьки-бізнесовці... Крадуть-розкрадають радіацією вражений металобрухт, чинять на тому оборудки! Тоді ще радянські українці почали мало-помалу набували ознак стовідсоткових українських совків. А скільки на Чорнобилі розплодилося лжеліквідаторів, які нині ходять у героях!
Відтоді минуло з тридцять років... Тяжко пережив сю зиму Київ, як і вся Україна. Здавалося б, Чорнобиль мав би навчити що-небудь! Ат, ні. Дзуськи. Київ, як і вся Україна, затято перебуває в перманентному чорнобильському чаді... Так і напрошується з «Скорбної матері» Тичини:
– Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Мабуть, пороблено!..