Але дуже рано, ще і не сіріло, нянько, а потім і всі ми, що спали у задній хижі, прокинулись уд того, што ги би кось ковтав у оболок. Тямлю, нянько сердито сказав, што знову Ферчо «напився, ги драниця» (а він любив упити і часто робив це, не дарма наш район зветься Виноградівський…) і прийшов ня будити, оби йти в улуйницю… Виявилось, що нянько помилився, бо вто не Ферчо ковтав у оболок, а вто стріляли мадяре у бік нашого села –і из машінґверу і из карабинів…
З осені 1938 року наше село Сасово стало прикордонним, бо в цей час сусіднє селище Чорний Арду (зараз Чорнотисово) вже було зайнято мадярами, і між нашими селами була границя – поперек вулиці в кінці нашого села поставили два вози задніми колесами один до одного і зв’язали їх ланцом. У передній хижі Френка, в останній хаті села перед границьов, розмістились чеські фінанси (щось схоже на прикордонників-митників), які охороняли границю. Правда, коли не було у нашому бовті ийлестиву або бровзи (дріжджі та харчова сода), мамка казала мені «Микуло, бери яйиць і йди до Ардова і купи там...». І я йшов через границю, коло возів, до Мадярщини за ийлестивом… і фінанси мене не кивали…
І так було до цієї середи, 15 березня 1939 року. Рання стрілянина скоро скінчилась, а потім знову началась і знову перестала… Нянько указав нам не никати у оболоки і не виходити з хижі, бо там стрілявут. Але скоро зовсім перестали стріляти, уже розвиднілось, а по вулиці часто начали їздити машини то в один кінець села (до Фернка, до фінансів), то в другий. Скоро на вулиці появились і чеські (нянько так сказав) панцировтови. Потім десь об 11-12-й у селі стало тихо – ні машин, ні машінґверів не чути. Люди по одному виходять на вулицю, говорять між собою про війну, про мадяр, про чехів… я дістав уд нянька по потилиці, бо вибіг на вулицю… Аж тут з «мадярського» кінця села, з боку Френка (його прізвище Гавий, самий високий чоловік був у селі) чути з початку тихо, поті все гучніше ніби крики-співи, окремі вистрілили і бачимо, що в село йде много людей, підходять ближче і до нашого двору, на вулицю виходять все більше людей і ми, діти, нянько вже не б’є мене і нікого по потилиці, всі никавуть на тих, що йдуть… А це самі різні люди, в основному молоді, в цівільному одязі «хто во что гаразд», з автоматами, гвинтівками, карабінами, щось кричать по-мадярьськи (я тоді не розумів угорської), а наш люд у відповіть їм - «иййєн о модьорорсаґ». Над воротами появились білі верети на рудинах, шум-гам, крики, стрілянина у воздух…Виявилось, що ця передова колона – це «сободчопотоші», терурішти, як наші називали їх (ми тоді не знали слова «терорист»), а це були ополченці, добровольці, багато з них – діти і родичі тих мадярів, які за Австроугорщини мали тут майно, мєтки…) Вони добровільно йшли «звільняти фёлвідийк», верховинні території…
За соботчопотошами з’явилась колона регулярних військ на велосипедах, у кожного солдата на велосипеді на рамі і стволом на кермі був закріплений карабін… За велосипедистами рухались пішаки в колоні і з карабінами-ґвинтівками на плечах, з ранйцями за спиною… Далі, на певній відстані рухались вантажівки з солдатами на борту і за кожною вантажівкою позаду на двох колесах був причеплений невеликий «адьов»… Завершувалась ця довжелезна різноманітна і різнобарвна колона декількома легковими автівками, які зупинялись періодично і про щось говорили з селянами, потім надовго зупинялись біля сільської іроди і там говорили з бировом і йшли далі .
Вже потім я знав, що мадяре пішли на Тікігазу (Теково) і не повернули на деревляний міст до Севлюш, а пішли до Кіральгази (Королево), на Веряцю і на залізничний міст через Тису, що веде на Велику Копаню, на Рокосово, а там – Красноє поле.
…Так до нас прийшли мадяре, які побували у нас майже до кінця 1944 року. За цей час я встиг навчатись в угорській «елеміішколо», узнав що таке «левенте», навчився, що «Чонко Модьорорсаґ нем орсаґ, еґийс Модьорорсаґ – Менньорсаґ!». Тоді нас вчили співати різних пісень, хоча ми і не розуміли слів, наприклад – «Беннем вон о модьор вийр, горцолоґ о гозамийрт, нем озийрт, чок озийрт, де сийп Модьорорсаґийрт…». І т.п. Але це вже інша тема…
м. Київ, 15 бересня 2013 р.
P.S. Сьогодні о 17-й Угорське товариство культури в Києві разом з запрошеними гостями і деякими представниками «Київських закарпатців» традиційно в день «Марціуш-15» покладають квіти до пам’ятного знака на честь проходження мадярів через Київську Русь в Угорсьому урочищі на Аскольдовій могилі. На цій акції завжди присутній священник-реформат з Берегова, відбувається молебен і співають гімн «Іштен алд меґ о Модьорт…»