Характерно, що найбільше співчуття смерть диктатора викликала в урядових колах Росії, Білорусі, Куби, тобто держав, де дух сталінізму живий й понині. А відразу після президентських виборів Уго Чавес завітав й до України та запропонував дружбу й доступ до нафтових ресурсів Венесуели Віктору Януковичу – очевидно, також відчуваючи в ньому духовного брата. Однак, Віктору Федоровичу здобути лаври одноосібного українського політичного мачо поки заважає значна частина власного народу, який не дає себе загнати в стійло в обмін на дешеві видовища та подачки.
Природа подібних політичних режимів однакова в різних куточках світу і пояснюється, насамперед, соціальною психологією. А величезна популярність Чавеса базується на трьох китах: по-перше, крайня бідність і неосвіченість більшості населення, по-друге, харизма, акторські здібності та безсовісний популізм лідера і, по-третє, наявність дармових природних ресурсів, якими можна вміло маніпулювати та підгодовувати натовп. Відтак, треба створити образ ворога (американці, ліберальний капіталізм, євреї і т.д.) і маємо готовий типаж захисника народу проти всілякої пошесті. Тотожна схема прослідковується у всіх без винятку диктатурах. Просто хтось виступає донором (Венесуела, Росія), а хтось сателітом (Куба, Білорусь).
Нещодавно в Інтернеті з’явилося цікаве дослідження з цього приводу «Уроки реставрированых авторитарий». Тема не нова і свого часу детально описана Е.Фроммом. Суть її полягає в тому, що люди умовно поділяються на два психологічні типи: самостійні, які надають перевагу горизонтальним зв’язкам та особистій ініціативі, та авторитарні, які комфортно відчувають себе у вертикалі жорсткої підлеглості. Тому кожен типаж намагається вибудувати політичну систему під себе, шукаючи відповідні ідеології та суспільні приклади.
Україна, як, напевно, жодна з інших країн світу, вже багато років стоїть на болісному роздоріжжі. З одного боку ми маємо авторитарний Схід, де наявні природні ресурси (метал, вугілля) та менш активне населення, бо від шахтарів та металургів не вимагалось ні хорошої освіти, ні ініціативи. З іншого – самостійницький Захід, де відсутність природних багатств компенсується підприємливістю. А між ними Центр та Південь, де в рівних пропорціях поєднано одне й друге і тому також панує невизначеність. Таким чином авторитаризм Януковича має достатню електоральну базу, щоб прийти до влади, але немає необхідних ні людських, ні матеріальних ресурсів, щоб розповсюдити його на цілу країну. Водночас й демократичні методи управління відторгаються на великих територіях та впливовими соціальними прошарками.
Закарпаття як маленька модель України також поєднує в собі зазначені протиріччя. З одного боку виборці, особливо сільські, ладні продати свій голос та віддати владу за конкретні подачки, а з іншого – виступають за демократичні цінності, бо бачать перед собою приклад Європи і хочуть зберегти свободу пересування та підприємництва. Так само й теперішня обласна влада ніби прагне створити жорстку управлінську вертикаль, виштовхуючи з неї всіх «вільнодумців» та особисто непідконтрольних, але не має достатнього ні кадрового, на матеріально-технічного потенціалу, щоб забезпечити ефективне управління. Приклад «ямкового ремонту» доріг, коли замість асфальту туди засипають землю з узбіччя, є вершиною подібного адміністративно-управлінського безглуздя. Сюжет про це днями показали центральні телеканали, одночасно зазначивши, що на Закарпатті освоєні лише 70% коштів, виділених на ремонт доріг.
Перипетії з останніми виборами, як загальноукраїнськими, так і місцевими, також свідчать про нездатність та не бажання влади діяти в демократичних умовах. Застосовуючи всі важелі адмінресурсу та можливості підкупу, вона ніби досягає прийнятного для себе результату, здобуваючи більше мандатів, ніж це б відбулося в умовах вільної конкуренції. Проте згодом й цього їй здається замало й вона прагне повного контролю. Так ініціюються судові процеси, на яких переглядаються вже визнані результати. А країна, руйнуючи основи парламентаризму та місцевого самоврядування, все більше скочується до авторитаризму. І, здається, межу, коли можливий діалог в рамках існуючої правової та політичної системи, подолано. Тому, коли не працює парламент, коли повністю дискредитована судова система, все частіше буде говорити вулиця. Тим паче, що іншої мови авторитарні правителі й не розуміють.
Початок березня в Україні традиційно відзначається шевченківськими днями. Символ нації в різні часи використовувався владою та опозицією для своєї легітимізації. В епоху радянщини Шевченка звеличували як борця з царизмом. В часи незалежності – як співця свободи та самостійності. Але нинішній режим здається не може второпати, що робити з великим Кобзарем. Тому практично жодних офіційних святкувань по країні не проводилося, а президент навіть не спромігся покласти квіти до пам’ятника, очевидно побоюючись повторення інциденту 2010 року в Каневі. Єдине, на що він наважився, так це на вручення Шевченківських премій в закритому приміщенні під охороною. Однак наступного року буде 200-річний ювілей Тараса Шевченка і знівелювати цю дату вже не буде можливості. Тому напередодні нових президентських виборів вона стане приводом консолідувати націю на принципах свободи. І тут на повну потужність заговорить вулиця. Бо свідомі громадяни не бунтівники і будуть чемно очікувати можливості змінити владу в легітимний спосіб через вибори. А безпосередньо під час президентських перегонів країна святкуватиме ще один ювілей – 10-річчя Помаранчевої революції. І вже тоді остаточно з’ясується: чи ми є нацією, гідною самостійності та європейської цивілізації, чи штучне утворення удільних князівств, здатних лише до васальних авторитарій.