Вони,здається, вперше були на самому краєчку старої північно-східної Угорщини в межах горішньої течії Тиси - коцурці Микола Шанта зі сином-богословом Міжом , Микола М. Цап, дружина котрого Весна запевняла,що не помре доти,доки не побачить Широкий Луг, і новосадець професор Стеван Константинович. Ми сиділи в закладі «Оксана» знаменитої тячівської торгашки Ганни Бердар,майже по двадцятилітній перерві моїх відвідин руських осель у Бачці. Спілкувалися на бачвансько-сримському діалекті вільно,на українській літературній мові без препон. Та й листи Гавриїла Костельника, адресовані з Фрайбурга своєму покровителю Андрею Шептицькому, не складали якогось неприйнятного бар»єру.Бо Шептицький їздив у поселення українців до Боснії,Шептицький писав послання «Моїм любим гуцулам»,митрополит Андрей не ділив власний нарід при гучних заявах найбільшого русинського авторитета Івана Франка «не люблю Руси».
Ми говорили про нашу співпрацю,тобто про елементарне продовження тієї справи,яку творили Михайло Ковач, Гавриїл Костельник, Гавриїл Надь, керестурські та коцурські священики. Ми знали історію, бібліографію, літературу однієї з п»ятьох національних меншин Воєводини,на котру чигали як не угорці,то серби,то інші державотворчі народи.
Історичні джерела вказують ,що на камеральну пустару Великий Керестур прийшли переселенці зі села Червеньово в комітаті Береґ неофіційно 1745 року. Про це добре написано в монографії академіка Юліана Тамаша «Руски Керестур». Зберігся офіційний контракт керестурців з терезіянськими властями. Керестур - Хрест Господній для руснаків нинішньої Сербії упродовж 250 літ.
Талановитий уродженець Руського Керестура, який трагічно пішов з життя молодим,поет і прозаїк Юліан Надь(Митя) ототожнював себе з козаками,бачивши тільки недобитки України на Пряшівщині. На весільного тамаду він запросив Миколу Мушинку,автора знаменитого дослідження «Фолклор Руснацох Войводини».У номері додатку «Литературне слово»,яке він підписав перед трагедією ,видрукувані тексти Івана Ребрика,Василя Горвата,Лідії Повх та автора цього есе.
Я не кажу про десятки своїх розмов з Юліаном Тамашем у його будинку в містечку Вербас,на кафедрі Новосадського університету, в приватних мешканнях Києва, потягах та автах.
Після Тамашевого тимчасового перебування В США, я його не бачив , але й досі пам»ятаю уривки його поетичних фраз зі «Шпиталского шветла», з роману «Окупани у вичносци».
Не настільки сербські руснаки закарпатська діаспора, якщо мітити на сучасні межі Закарпатття, а не на Мукачівську греко-католицьку єпархію часів Михаїла Ольшавського чи Андрія Бачинського. Про походження говорять самі прізвища ( Гаднянскі - с. Руська Гадня,сучасна Угорщина, Віславскі - с. Віслава і т.д.)
Зрештою нема потреби переказувати «Историю Русинох» Федора Лабоша, Дюри Більні чи «Историю Руснацох Южней Угорскей» Янка Рамача.Для зацікавлених осіб вони добре відомі.Як і не менш відомі полеміки про ідентитет руснаків на сторінках «Литературного слова» Юліана Тамаша й Владіміра Шанти, нинішнього професора Любомира Белея. Пан Любомир вже у 80-х роках минулого століття мав тісні особисті контакти з діаспорою не тільки в Бачці, але й Вуковарі, Славонському Броді , Сремській Митровиці й боснійському Прняворі.
Приїхавши в Сербію 1989 року як так званий «економічний турист» з тоненькою збірочкою «Поріг» та московським-альбомом-презентом «Изобразительное исскуство Закарпатья» , опинився в бачванській Куцурі ( так цю назву пишуть і читають серби). Зайшли ми з приятелем до одного стародавнього будинку, де жила коцурська дячиха Майорошка. В сінях лежав сніп кукурудзяного бадилля на опалення. Баба Майорошка показувала нам книги,що були видрукувані в Ужгороді(церковні видання) й говорила: «Худобни ши були.Нїч не мали,лєм єдну сламку, мой муж бул у Коцуре дзияк».Потім Микола ще додав,що баба руками лапала терпешів(вид риби) в каналі.Тоді були зовсім інші мірки й можливості Тітової Югославії. Але в обласній комуністичній газеті «Закарпатська правда» мені вдавалося друкувати цілий ряд рецензій на книжки,які я звідти попривозив і які мені передавали.Потім ті рецензії прекладали на руснацьке койне й друкували в їхніх виданнях «Руске слово», «Шветлосц» та ін.., деякі з цих видань отримую й досі.
У Вуковарі(Хорватія) на ті часи виходив товстий альманах «Думки з Дунаю»,де можна було публікувати україномовні тексти. Це все було до «балканської кризи». У мені й досі в пам»яті коцурський та керестурський цвинтарі , на яких більшість надмогильних плит з рожевого каменю з прізвищами, які добре відомі в нас на Закарпатті.
Навіть у тій малочисельній войводянській меншині , що сповідує греко-католицьку віру, і за комуністичних часів була національна розрізненість.Один з редакторів «РС» Микола Скубан слухав винятково словацькі пісні, бо притримувався версії словацького походження своїх земляків. Так зване автохтонство підтримував один з директорів «РС» Любомир Медєші й редакторка-поетеса Наталія Дудаш.
Абсольвент Малої Папської семінарії Михайло Малацко на одній з новосадських зустрічей подарував мені «Біблїю для младих»,підписавши її «На спомин рідному краєві» Не завжди були сприятливі часи для нашої співпраці.Більше сербські русини приїжджали в Україну, ніж ми їздили до них. По дорозі з Києва в Ужгород академік Юліан Тамаш не спав у потязі цілу ніч і аж на львівському двірці обмовився: «Гавриїл Костельник нє чека нас на станїчке…» Він активно в Києві спілкувався з дослідницею сербських русинів Наталією Стаценко,котра навіть за несприятливих умов мала кілька експедицій у руську Бачку.
Недоречно було б не згадати дуже фахового знавця історії й літератури сербських русинів покійного , на жаль, професора Іштвана Удварі.Коли новосадський угромовний журнал «Uj symposion» представляв літературу сербських руснаків угорською мовою, то в коментарях чимало посилань на праці Удварі. Це інша справа, що для нього авторитетом був Антал Годинка,а не угорський славіст Іштван Кнєжа.
На одному з чернівецьких фестивалів до мене підійшов професор Ігор Буркут з товстою книжкою «Русинство: минуле і сучасність», де немало йдеться про русинів Бачки.
Скрупульозний знавець русинської старовини й добротний бібліограф Микола М. Цап звик фіксувати щонайменшу згадку про своїх співплемінників.Тепер однією з позицій у бібліографії стане книжка Олександра Дюловича Гавроша «Блукаючий народ» ,що нагадує мені Маґочієве «Народ нізвідки».Тільки що в русинів-америкосів був Енді Варгол, а в руснаків Бачки Юліан Колесар. Тим Колесарем захоплювався бард Юліан Надь,про якого я писав вище. І коли пані Ґабріела Гудак опублікувала свою маґістерку в «Шветлосци» про творчість свого покійного нареченого,кілька разів посилася на мій есей «Прощальний вальс Юліана Надя».
Отож пан Гаврош нікому не відкрив Америки щодо сербських русинів у своєму «Блукаючому народі», а лауреати-просвітники не тільки «мелють язиком, а й пильно читають між рядками.
Віддамо насамкінець належне тому трагічному й дуже модерному Юліану Митьовому,котрий не боявся свистіти на уроках в Керестурській гімназії й кидати попільницю в голову редактора Дюри Папгаргаї, писав про Кундеру й Буковського вже в той час,коли Андрухович з івано-франківської школи з поглибленим вивченням німецької знав про «Jugendpioniere», а не про Рилького й Бруно Шульца.
З опівнічної керестурської порти звучало під гітару «Нєвольо, нєвольо нє ор польо мойо, бо ши поорала смутне шерцо мойо». Був ще один поет-бард, що загинув у автокатастрофі під Тімішоарою( це румунське місто недалеко від сербської частини Банату – П.М.) Це Мирослав Стрібер. Костельник, Стрібер, Надь - це не поети блукаючого народу, а етносу з глибоким корінням. І горе тому люду, в котрого блукаючі журналісти та їх прихильники.