«Оглянись, незнакомый прохожий…»

            Оглянись, незнакомый прохожий,

            Мне твой взгляд неподкупный знаком,

            Может, я это, только моложе,

            Не всегда мы себя узнаем…

            Колись я дуже любив співака Олександра Градського за пісню Олександри Пахмутової та Миколи Добронравова «Как молоды мы были…» Так, ще тоді любив, як сам був молодим, юним. І любив за щемливу мелодію, за неповторне виконання, за стоголосий голос. Пардон, не лише любив, а й люблю. Адже минуло майже чверть століття, коли  я торік укотре насолоджувався цією піснею на сцені шоу «Х-фактор». Дует Олександра Градського і Віктора Романченка випозірував неперевершено. Бувало, я вранці вставав і слухав їх, смакуючи каву, заряджаючи себе на день…

             Одне слово, два-три дні тому рився в своїх коробках, шукаючи одне мамине фото, натомість надибав на інші, зокрема й свої. І замилувався собою, мамою присягаюся! «Эх, как молоды мы были!» – так собі говорив у ніс, переглядаючи подобенки (подобенка - це фото, лише по-міжгірському).  Мимоволі мимрив собі і генія Сергія Єсєніна «Не жалею, не зову, не плачу…» Кожне фото навіювало якісь радісні або сумні спогади. Утім, як каже американська актриса Джоді Фостер, згадувати молодість – це все одно, що відвідувати могилу друга, якого ми образили і не маємо ніякої можливости загладити свою провину. Як метафорично і влучно! І як  все-таки добре, що тіло осипається! Адже головне, аби душа лишалася молодою. Затаскана мисль, але ж так воно є…

            Одягався я в юности якщо не модно, то принаймні стильно. Можливо, не завжди виходило, але я старався, точніше батьки коконіли над сином-одинаком. Приміром, джинси, джинсова сорочка, кросівки у 80-ті роки – це було круто. Пригадую і майку «Адідас», в якій рисувався зі своїми віршами в «Молоді Закарпаття» (на жаль, це фото продовжує десь плавати в сімейному архіві). Опісля секретарка газети передала батькові стос дівочих листів, просякнутих бажанням познайомитися. Хоч я і низькуватий, 170-сантиметровий (ой, знову в голові зринула естрада радянської епохи, а саме феноменальна Анна-Вікторія Герман зі своїм хітом «Мне говорят: он маленького роста…»), зате на фейс був привабливим майже, як Бред Пітт, тому однокласниці, однокурсниці й знайомі безперестанку бігали за мною. То вони за мною, то я за ними, коли як. І нині я з пічаллю усвідомлюю, що як би тоді нагодився мені нинішній вум. До речі, дивлячись у дзеркало, іноді звик себе й поплескати по фізіономії, мовляв, чи, бува, не сплю, мовляв, за що мене так нещадно покоцав час. Але:

            Не жалею, не зову, не плачу,

            Все пройдет, как с белых яблонь дым,

            Увяданья золотом охваченный,

            Я не буду больше молодым…

1. Мама і я. Ужгород, 1984 рік.

2. Мені – 16. Ужгород, 1986 рік.

3. Мені – 18. Ужгород, 6 червня 1988 року. До речі, це  за місяць до війська.

4. Мені – 20. До речі, на фото я з золотим ланцюжком своєї прабабки Маргарити Подольчак і значком з фейсом Ґорбі, себто Михайла Горбачова. Ужгород, літо 1990 року.

5. Мені – 24. Хай як дивно, але прибіг я фотькатися в ательє «Смерічка», бо вважав себе з жовтня 1994-го по липень 1995-го року Другим Пришестям Христа на Землю. Фото Ярослава Макара. Ужгород, 26 жовтня 1994 року.

6. Мені – 24. Тяжко повірити, але тут я також вважав, ніби є-м Другим Пришестям Христа на Землю. Фото Ярослава Макара.  Ужгород, 19 листопада 1994 року.

7. Мені - 42. Ось що натворила з моїм обличчям течія часу! До речі, фото бажано дивитися і навпаки. Фото Віктора Миговича. Село Кам’яниця, Дідове Місце, що на Ужгородщині, 5 вересня 2012 року.