Дебют сьомого скликання очікувано мав залишитися за партією «Свобода». Тому що вони зайшли у нову Верховну Раду на куражі переможців, від яких чекали рішучих дій в протистоянні союзу Партії регіонів та комуністів і вони ці надії виправдали. Як бойовий загін національно свідомої опозиції, вони рішуче кидалися в атаку, провели добре сплановану піар-акцію по демонтажу сумнозвісної огорожі навколо ВР, організовано скандували, блокували, штовхалися і навіть спромоглися провести свого представника у керівництво парламенту. Але крім видовищ, нових ідей у вищому законодавчому органі катма.
Три опозиційні фракції у перший день роботи зосередилися на трьох болючих проблемах, що перейшли у спадок від минулих скликань. Це «тушки», особисте голосування та мова виступаючих. І не можна сказати, що вони не зрушили їх з місця. Але поки що це суто організаційні питання.
Батько і син Табалови 12.12.12 прокинулися знаменитими. Проте навряд чи їм це сподобалося. Термін «табаловщина» відтепер вже міцно утвердиться в історії українського парламентаризму і означатиме персональну політичну відповідальність за зраду та обман виборців. Десятки політичних кочівників із року в рік мігрували в стінах Верховної Ради і теоретично це засуджувалося, але на практиці вони примножували статки та здобували посади. Бо таке поняття як «репутаційні ризики», що є ключовим для громадянської свідомості, у нас залишалося вельми абстрактним. Нині, здається, чаша терпіння вже переповнена і завдяки ЗМІ воно може набути дуже конкретного змісту. У всякому разі, приховувати справжні мотиви зміни політичної орієнтації стане набагато важче і небезпечніше.
Однак, зазначений інцидент викрив й інші сторони проблеми. По-перше, відповідальність лідерів. По-друге, порядок формування активу на місцях, коли фінансові вливання залишаються головним аргументом у політичній кар’єрі. Арсенію Яценюку тепер треба буде прикласти над зусиль, щоб відмити свою репутацію. Але без зміни підходів до регіональної політики це зробити буде неможливо. На Закарпатті ми мали таку саму «тушку» в особі очільника обласного «Фронту Змін» Роберта Броді. Просто за збігом обставин він не потрапив до парламенту, бо перебіг до влади раніше. Подібні проблеми є й у Віталія Кличка, бо його обласні штаби формувалися на тих же засадах. Власне законотворцем такої моди виступила сама Юлія Тимошенко, але вона дійсно спокутує свої гріхи, хоча й не в той спосіб.
Не залишився непоміченим, особливо в нашій області, й зворотній рух, коли Павло Балога спочатку засвітився у фракції Партії регіонів, а на другий день написав заяву про вихід з неї. Це збурило хвилю коментарів в Інтернеті. Хоча ситуація для тих, хто розуміється на підводних течіях нашої політики, не така вже й загадкова. Коли почалися судові розборки на 71-му окрузі, як і в інших округах країни, з метою визнати недійсними голосування на тих дільницях, де перемогли незручні Партії регіонів депутати, стало зрозуміло, що влада перейшла до тотального тиску. Віктор Балога навіть заявив, що готовий покласти мандат разом з іншими опозиційними депутатами, відгукнувшись на ініціативу Анатолія Гриценка. Але опозиція з’їхала з теми. 71-й округ навіть не був віднесений до 14-ти проблемних. Таким чином, закарпатські мажоритарники від «Єдиного Центру» залишилися наодинці у протистоянні з корупційним апаратом та «незалежним» судом. І змушені були вдатися до власної тактики «самозахисту». До честі Валерія Лунченка, лише він з опозиційних депутатів став на захист вибору хустян. Так, ймовірно, з’явилася заява про вступ Павла Балоги до фракції Партії регіонів. Але «насильно милим не будеш» – особливо, коли вибір треба робити між бездушною державною машиною і десятками тисяч щирих прихильників. Тому в цій Раді ми вже побачили приклад зворотного руху депутата-мажоритарника – від владних привілеїв до інтересів громади.
Питання особистого голосування не менш важливе і тісно пов’язане з «тушкуванням». Бо одна справа забрати у депутата карточку і нею розпоряджатися, а зовсім інша забезпечити його присутність на всіх голосуваннях. Тобто, якщо дотепер була цілком дієвою схема, коли хтось купував мандат, а потім здавав його в оренду фракції за готівку, посади чи привілеї, то при особистому голосуванні необхідно ще й жертвувати свободою пересування, а це для багатьох бізнесменів вже занадто дорого. Тому, реалізувавши принцип особистого голосування, опозиція фактично знецінює торгівлю «мертвими душами», що є важливим кроком для відродження парламентаризму як самостійної гілки влади.
На відміну від попередніх двох, значно більше контраверсії містить у собі питання мови спілкування у Верховній Раді. По-перше, воно не досягає жодних практичних цілей. По-друге, ніби цілком правильно, що депутати зобов’язані спілкуватися державною мовою, оскільки вони є держслужбовцями. Але це ж дає можливість провокаторам на кшталт Колесніченка під захистом однопартійців дражнити одну половину країни і збирати аплодисменти у іншої. Бо, звертаючись до виборців Севастополя, Одеси, Донецька, Луганська, він знаходить у них співчуття і відповідальні політики мають це розуміти. Але якщо інша сторона, попри те, що називає себе державницькою, прагне лише покрасуватися перед телекамерами, то вона так само розколює країну, як і безпосередні провокатори.
Відтак здається, що наша опозиція не менш бідна на ідеї, ніж влада. Формування геронтократичного керівництва в особі трійки пенсіонерів Янукович-Азаров-Рибак з точки зору влади має хоч якусь логіку, бо вона хоче консервації існуючих порядків. Але коли опозиція так само пропонує нафталінові ідеї на кшталт повернення пункту національність у паспорт, то насправді охоплює відчай. Невже у європейської країни 21 століття, яка за соціально-економічним розвитком змагається з африканськими, немає більш нагальних проблем, ніж черговий раз сортувати людей за формальними ознаками? До речі, дуже показово, що аналогічний проект у Росії запропонували комуністи.
Коли всі констатують тотальну корумпованість держави, опозиція не пропонує і не рекламує свого варіанту податкового кодексу та системи дерегуляції. Немає альтернативних проектів ні в медичній, ні в освітній галузях. Нічого не пропонується для зміцнення і розвитку місцевого самоврядування. Натомість багато галасу, а на виході – нуль, бо навіть такого практичного результату, як призначення виборів міського голови Києва, опозиція домогтися не може, зате просторікує про імпічмент президента. Тому що в моді нині бойовики, а не інтелектуали. Між іншим, великим шиком серед бойових прийомів вважається удар головою. Але дуже нещасна та країна і той парламент, де голова використовується лише в такий спосіб.