Що навернуло мене вкотре звернутися до «Гір і століття»? Наголошую «вкотре», бо не раз брав з Ольбрахтових нарисів знання, послуговувався звідти аналізом тогочасних подій і насолоджувався й продовжую насолоджуватися поетикою викладу. Творчість Івана Ольбрахта, присвячена Закарпаттю, залишається принаймні для мене (поки щодо) 3D – неперевершений енциклопедичний кладезь, психоаналітичний посібник і поетична збірка про рідний край.
А втім, повернемося до наших баранів. Прокотили, ох і прокотили Володимира Смоланку в Ужгороді та довколишніх селах. Двічі. Спершу на виборах у нардепи до Верховної Ради, відтак – ректора УжНУ. Й не хто-небудь, а най- най- затяті хабарники й пристосуванці в краї. Словом, еліта й жителі району столиці. Й що вже казати наразі про затурканий електорат вуйків з тетками, скажімо, Жденієва або Верхнього Бистрого (де «літні канікули проводив у дідика Ілька Рошка») один з фігурантів «бударського» ректора. То й гору взяв, безумовно, послуговуючись влучним визначенням Олександра Гавроша до книжки «Криничар» Мирослава Доцинця, – «ідеальний багач» з «Мукачівської домінії». Хоч, завважте, сам Смоланка – уродженець столиці краю. Та тамтешній люд на те не зважає! Geiobet sei Jesus Christus. Як колись віталися тірольські німці у верхів‘я річки Тересви.
Проте, чкурнули звідти освічені, працьовиті й гідні свого призначення німці, й слід від них охолов. А залишились на ввесь край, за визначенням Івана Ольбрахта, хіба що тамтешні інтелектуали, «які розмовляють надто абстрактною мовою чи такою, що тільки годиться для недільного ранку».
– Ой верше, мій верше,
Мій зелений верше.