Я виріс у родині, де мама щотижня на акордеоні грала й співала (нині вже не може), зокрема, закарпатські народні пісні, українські, угорські, словацькі. Тому я, що називається, з материнським молоком всмоктав їхню чудодійну силу, енергетику. І нині як зачую десь «Червену ружу трояку», «Верховино, світку ти наш» або «Пірош, пірош, пірош…» (у перекладі з угорської «Червоне, червоне, червоне…»), або «Кісуца, Кісуца, бістрая водічка», то запалююся, пританцьовую, настрій відразу йде вгору. Ось і нещодавно ми з друзями повернулися з десятиденної подорожі по Європі. В Австрії, Німеччині, Сербії, Хорватії, Чехії, йдучи по вулиці, їдучи в трамваї або сидячи в кафе, ресторані, ми часто чули чи класичну музику, чи їхню народну. Це так цікаво, незвично, а головне – пізнавально. Ще два-три місяці, максимум півроку – і ми хоча б поверхово знали творчість Баха, Бетховена, Моцарта, Шопена, розрізняли національні костюми, мелодії. Ясна річ, там пускають і свої сучасні естрадні пісні, але впереміш із народними.
Прекрасно, чи не так? А в нас, окрім усього іншого, і це догори ногами. У маршрутках, автобусах, барах, усіляких забігайлівках, офісах – тотальний несмак, тобто шофери пускають російську або зарубіжну естраду, причому зазвичай низькопробну й примітивну. А якщо й українська, то здебільшого російськомовна, звісно, такого ж ґатунку. Відбулося буквально засилля музичного простору кіркоровими, михайловими, с(м)ердючками, шуфутинськими, «алібістками» і т.п. Їй-Богу, я абсолютно далекий від того, аби їх заперечувати, бо, приміром, дивуюся, як по суті на голому місці потужно розкрутилися Потап і Настя Каменських. Музика – ну майже лажа (та ще й, як виявилося, в основі плагіатна), правда, тексти пісень – з неповторними родзинками (чого лише варті окремі нестандартні рими, асоціативна гра слів!). Без дискусій: Настині форми набагато більше приваблюють чоловіків, аніж її спів. Шкода, що продвинута пара не балотовулася у ВРУ. Переконаний, що фігуральна красуня додала б драйву в роботу дурдому. До речі, я радий, що від продвинутого красеня сільського крою Мишка Поплавського мліють лише студенти його ж університету і бабки в Малому Березному, Худльові або Скотарському, натомість те, що підтоптаний Юний Орел не сходить з телеекранів, мене вже дратує. Рівень нижче плінтуса. Ні голосу, ні зовнішности, харизма допотопна (якби не дим і вихиляси чарівних дівчат навколо, то суцільне посміховисько!), але ректора пхають і пхають, а точніше сам впливовий товстунчик, зловживаючи посадою, пхається на екрани з якоїсь нагоди і без. Знову ж таки: я не проти доброго, порядного й патріотичного наполеончика, але ж треба знати міру! А де «Океан Ельзи», «Рокаш», «Плач Єремії», «Друга ріка», Ніна Матвієнко, Володимир Івасюк, Назарій Яремчук? Де мила Руслана Лижичко? Завдяки чому енергетична красуня впевнено перемогла на Євробаченні-2004? Музична основа пісні «Дикі танці», її ритми були карпатськими, отже, й неповторними, самобутніми. А хлопці з трембітами хіба не вразили європейців?! Результат наяву – вони все «захавали», проковтнули. Хай як дивно, відколи дивлюся конкурс, номера Русланиного рівня не бачив! Жодного!!!
Авторам програми «ФолькMusic», її ведучій Оксані Пекун треба ставити пам’ятник або присвоювати будь-яке звання, навіть Героя України, і популяризувати, популяризувати ті народні пісні, сучасні обробки. Як і наш хор, Петра Матія, Марію Зубанич, Оксану Ільницьку, Надію Підгородську, Клару Лабик, Юстину Дідик, Віру Баганич, Ольгу Прокоп, самодіяльні крайові ансамблі. Господи, як добре було б, аби в маршрутках, автобусах, кафе, барах, ресторанах звучали закарпатські, українські народні пісні, естрадні пристойної якості, коломийки, класична музика. Соромно ж і перед туристами, які сюди приїжджають насамперед за карпатською екзотикою, за місцевим колоритом, а їм пропонують загальновідому попсу. Одне слово, ми – як манкурти, себто люди зі стертою історичною пам’яттю, які обожнюють чуже, а на своє чхають. Аксіома: національна пісня формує внутрішній світ людини, модель її поведінки… А-а, плюватися словами можна без кінця, але хісна з того – що із пса солонина…